Виноградівська централізована бібліотечна система
Середа, 20.09.2017, 19:33
Меню

Реєстрація

Пошук

Погода
Виноградів

Форма входу


Категорії розділу
Історія району [64]

Наше опитування
Як часто Ви відвідуєте бібліотеки?
Всього відповідей: 150

Статистика

Головна » Статті » Історія району » Історія району

Урочище Пятихатки
Передісторія переселення Пятихаток така. За часів Австро-Угорської імперії для будівництва залізниці в Закарпаття приїздили італійці, деякі з них були чудовими майстрами по каменю. В Угочанському комітаті багато з них поселилися в Текові. Деякі поселилися між Виноградовом і Тековом, в районі транспортного мосту. Було кілька сімей, що проживали у районі вище теперішнього комплексу «Орлине гніздо». Самі вони називали це урочище/поселення П’ятихатки, хоча насправді там було 9 хат, а ще три хати знаходилися перед теперішнім комплексом «Чорна гора». У народі поселення називали «баньої ціганьок», за смуглявий колір шкіри, який мали більшість жителів цих будинків. Всі вони були пов’язані з вихідцями із Італії, хоча і не в першому поколінні. Жителі цих будинків працювали на каменоломнях. Їхні призвіща: Добрянскі, Дворскі(3 сім’ї), Оравець, Темненко(був солдатом радянської армії), Крашовац, Огар.
Один з жителів поселення П’ятихатки у Виноградові, що знаходилося у підніжжі Чорної гори з південно-східної сторони, вище комплексу «Орлине гніздо» Антон Йосипович розповів: «після другої світової війни було 4 каменоломні: «Малий кар’єр», «8 березня», колгоспу «Україна», «Благостроївський». Простягалися вони починаючи від будинку пристарілих в напрямку до Малої Копані. Робітники сюди приїздили з Виноградова, Текова, Королева, Малої Копані та ін. населених пунктів. Люди йшли із задоволенням на цю важку працю, бо можна було файно заробити. Звідси вивозили бутовий камінь, бруківку, облицювальний камінь, щебінь. Але з кожним роком каменю вивозили все більше, сюди проклали гілку залізниці. Відправляли камінь навіть у країни Прибалтики.
Дійшло до того, що вибухи лунали все частіше. А вище поселення П’ятихатки побудували склад вибухівки, який охоронявся воєнізованою охороною. Цю вибухівку використовували і на Королівському кар’єрі. З часом дійшло до того, що 2-3 рази в рік жителі цих будинків змушені були знімати черепицю з будинків, виносити весь бутор з хати, а самим йти майже до Малої Копані, щоб захистити себе і своє майно від вибухів. Згодом всім сім’ям запропонували виїхати звідти. Це було у 1960 році. Нам дали участок у Виноградові, оскільки наша хата була невелика( однокімнатна, а було 4 дітей) то і компенсація за хату була невелика, хоча стару хату дозволили розібрати і забрати з собою весь матеріал. Це сталося у нашому випадку восени 1961 року, наша сім’я виїхала останньою. А вже у 1962 році сюди приїхав Кормош, один з обласних керівників і суворо заборонив наземний видобуток каменю, оскільки вважав, що з такими темпами Чорна гора зникне з мапи, а вона є унікальною. За це вето його хотіли звільнити, незадоволені були видобувачі каменю, але він відстояв цю позицію. З того часу камінь видобували тільки в глибину. Так одного дня 1998 року, коли працівники прийшли на роботу то побачили кар’єр залитий водою, на цій ділянці кар’єру тепер розташований відпочинковий комплекс «Чорна гора».
Відразу за залізницею у напрямку до джерела, є стара будівля там в одному з приміщень знаходилася початкова школа №8, в якій навчалося 11 учнів і вчила тільки одна вчителька – Козюринко Галина Нікіфоровна. В українській школі спочатку було дуже важко. Ніхто не міг зі мною в сім’ї займатися, бо всі дома говорили тільки по - мадярськи. Але мене не провалювали на відміну від двоюрідного брата. Після завершення 4-ох класів продовжувати навчання довелося першій школі Виноградоваа. Навчався в другу зміну, то о 9.00 вже потрібно було виходити, аби на 12.00 бути на уроках. Жодного разу не запізнився за 5 років. Повертався о 6.00-7.00 вечером, частіше пішки, бо вчителі не зажди відпускали на поїзд. Щоб не просиджувати вдома літні канікули ,ходив копати винниці у колгоспі. На обід брав із собою тушонку із пасульов, така 700 гр. банка,яка коштувала 1руб 26коп., а отримував за роботу 70-80 коп. Нянько все мені казав: «іди роби, бо лиш через руки прийде до тя розум». Після навчання в Хусті , я приїхав робити на меблеву фабрику, де зароблявим 150 рублів за місяць. Але після зміни йшов робити ще у кар’єр. А там платили 9 рублів за машину за погрузну каменю, а то півгодини роботи для двох; 1000 шт. бруківки погрузити – 2 рублі. Так каждий динь я заробляв ще 10-12 рублів. Мож било йти до дівок із шоколадов, моя жона і типир ми каже, що я купив її шоколадками) Батько заробляв файно. Якщо тесав бруківку то мав 300 рублів у місяць і ще 10-15 рублів калиму каждий динь. Уставав рано о 4.00 і йшов працювати на каменоломню. Приходив вечері додому, все їв штось мнясноє (дуже любив галушки із м’ясом, точніше м'ясо із галушками) і пив пів літру паленки і спати. Помер досить скоро у 59 років(мало хто доживав до 60 років, його два брати померли у 46 і 47 років), багато працівників помирали молодими, а ще щороку були нещасні випадки. Хоча дідо, який теж робив на каменоломні, прожив до 86 і то його дерево вбило. Дідо коли сідав їсти то брав великоє блюдо левешу, а в нього лляв собі літер вина і так їв.
Був тут і свій магазинчик, але на паленку-сливовицю ходили у Малу Копаню».
Все це Антон Йосипович розповідає з ностальгією, пам’ятає кожен клаптик де пройшло його дитинство. Показує місця де ловив рибу, обробляв поля, збирав гриби. А кілька років тому відвіз на аналіз навіть воду з джерела, яке пам’ятає вже 60 років,. Навіть на листочку намалював план по якому були розташовані будинки в П’ятихатці, якої вже ніколи не побачить у тому вигляді. Єдине що залишилось незмінним - це дорога попід горою. Не було чагарників, великих дерев і всіх будівель, за те від П’ятихатки в сторону Малої Копані були сади і називалися вони Виннички.
 
Переглядів: 22 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright ParVY © 2009-2017
Хостинг від uCoz