Нове Село.

Розташоване на віддалі 11км від районного центру і 4км від залізничної станції Вилок. До 1946 року – Уйгей, Тісоуйгей. Назва походить від прізвища землевласників – родини Уйгеї, яка бере свій початок від видатного вождя Гунт-Пазманя, що прийшов до Угорщини за часів святого Іштвана. Сучасна назва - невдалий за змістом переклад з угорської мови.

Відомий краєзнавець Елек Фийнєш повідомляв: « Землі села родючі, особливо підходять для чистої пшениці, луки можуть бути кошені два рази. Поселення має великий фільварочний ліс.»

Село відоме також і з судових спорів в 1500-х роках між Уйгеї Дьєрдєм і Бекені Мікловшом із Тисобикеня за землі, які прилягали до Тиси. Справа в тому, що річка міняла русло, порушуючи існуючі розміри їх володінь.

Вперше в письмових документах греко-католицька громада в Тисоуйгеї згадується в 1747 році як філіал церкви в Карачині. В переписі 1792 року вже самостійна община, філіалом якої була Тисоуйлоцька громада. В 1821 році в шематизмі згадують її parochia antique або древня парохія. В 1751 році йдеться про дерев’яну церкву з вежею, гарними образами. Цю церкву, що стояла тоді в селі і була перевезена в сусідню Руську Долину, датують ХУ століттям.

Ось як її історію описала в своїй курсовій роботі вчителька історії Карачинського ліцею Мар’яна Маргітич.

Внаслідок епідемії в селі померло більше половини жителів. Довелося завозити наймитів з інших поселень. Їх завезли з гірських районів, які характеризуються високою побожністю населення. Вони також хотіли ходити в неділю до церкви, як і вдома. Землевласники уклали угоду з реформатами, що в їхній церкві до обіду будуть молитися вони, а після обіду наймити.

Першого року було добре, а на наступний реформати не пустили наймитів до храму. Тоді наймити зібралися і подалися по домівках, залишивши роботу. Поміщик поїхав за ними, повернувши їх з такою умовою, що допоможе побудувати церкву. Так у Уйгеї появилася греко-католицька церква, якою користувалися аж до 1928 року.

Вже згідно даних 1891 року згадувалося, що церква в поганому стані. Тому нову кам’яну муровану церкву почали будувати в 1924 році. Як показують написи на стіні, закінчили її спорудження в 1926 році. Угорською мовою написано: «Збудував Біров і Гейці 1924-1926». Звичайно, вірники полюбили нову, зручну й ошатну церкву. Це було за чехословаків, уряд викупив у греко-католицької громади старий дерев’яний храм за 25 тис. чехословацьких крон. Він мав стати діючою церквою в Празі і експонатом музею. Одночасно жителі Руської Долини подали заяву на цю церкву, бо у новоствореному селі не було культової споруди. Їм пішли на уступки.

Вони отримали письмове підтвердження про те, що церкву передають їм. Жителі Руської Долини, не гаючи часу, того ж дня на возах перевезли будівлю церкви до себе. Як показує історія, їхня оперативність була виправдана, бо невдовзі люди отримали листа, що церкву все таки потрібно передати музею. Але в зв’язку з тим, що церква вже була частково змонтована в Руській Долині і враховуючи наполегливі прохання переселенців, влада схилилася на їх користь.

Музейні працівники виставили тільки одну умову, щоб поставили церкву на вищий фундамент і покрили її тими самими дранками. Церкву ввели в список історичних пам’яток Чеської республіки. Зараз, на жаль, немає можливості оглянути її, бо 2 травня 1999 року церква згоріла. За офіційною версію - внаслідок короткого замикання, та народ впевнений, що це був навмисний підпал. Пожежа нанесла такої шкоди, що церкву було неможливо реставрувати.

В Уйгеї до заборони греко-католицької церкви місцевим парохом був Дезидерій Гарайда, ув’язнений в радянських таборах з 1950 по 1955 роки. В 1949-1989 роках церква не була закрита, службу в ній проводили православні. З 1990-го року її повернули греко-католикам. Зараз на дворі церкви стоїть дерев’яний хрест, перенесений із старої. Церкву багато раз обкрадали, але кожного разу коштовне церковне начиння чудесним чином поверталося до храму.

Ще й тепер у церковних шафах знаходять видані ще на початку ХІХ століття Євангелія, молитовники, метричні книги з 1816 року, а також багато інших господарських і фінансових документів. При перекритті вежі знайшли старі документи і паперові гроші. Але під впливом часу і зміни температурних режимів папір став нечитабельним. На місці старої парафії побудована нова, сучасна. Зараз громаду обслуговує о. Микола Горонгозо.

В користуванні реформатської громади пам’ятник архітектури – костел. Про його вік різні джерела називають різні цифри. Так в «Історії міст і сіл України. Закарпатська область» на сторінці 219 сказано, що він побудований у ХУ столітті. Ботлік Йожеф і Дупко Дьєрдь в книзі «Magyarlakta telepulesek ezredeve karpatolyan» (сторінка 174) пишуть, що церкву побудували в 1236 році, в книжці «Karpatalyai reformatustemplomok” ( ст. 90) - в 1220 році. Взагалі, встановити точну дату її будівництва ще не вдалося.

Згідно переказів, костел для католиків збудувала Уйгеї Юстинія. При набігах татарів вежа церкви була пошкоджена і тільки в 1895 році відновлена. На прицерковному майданчику знайшли скелети дорослих і дітей. З цього можна зробити висновки, що біля церкви вбивали жителів села. Після перемоги реформації власники села разом із католиками перейшли в реформатську віру, так церква стала реформатською.

В 1913 році церкву перекрили, бо напередодні згоріла покрівля. Є два дзвони. На них надписи, що на пожертвування реформатської громади села під час служіння пастора Сийп Ференца і куратора Дєврі Іштвана в 1909 році вилиті в Шопроні Шелтенгофером Фрідєшом і його синами.

Зараз на вежі дзвони вилиті Егрі Ференцом в Малих Геївцях в 1926 році з написом: «Під час великої війни 1914-1919 передані на гарматне залізо дзвони замінені вилитими на пожертвування тісоуйгеївської реформатської громади при пасторі Сийп Ференцеві і кураторі Уйгеї Йожефові в 1926 році».

Велику роль в житті церкви відіграв пастор Сийп Ференц, який в 1895 році побудував вежу і парафію. Ремонт внутрішній і зовнішній зробили в 1985 році при душпастирі Горкої Борно. До речі, парафію від громади забрали в радянський період і довго не віддавали назад, а повернули тоді, коли це вже були руїни. Вірники вирішили, що побудувати нову парафію буде вигідніше, ніж реставрувати стару. Зараз ведеться її спорудження. Обслуговує громаду пастор Габор Гомокі.

Як уже було сказано, греко-католицька громада разом з церквою в 1949 році перейшла в православ’я. Після повернення храму в 1991 році не всі православні перейшли до греко-католицької церкви. Крім того, в селі оселилося багато україномовних жителів з інших сіл і районів, а богослужіння у храмі Різдва Пресвятої Богородиці проводиться угорською мовою.

Тому, в 2005 році була зареєстрована православна громада. Спочатку молилися в шкільному тирі, одночасно їм була виділена земельна ділянка. Відразу приступити до будівництва храму завадив дефіцит грошей, тому було прийнято рішення спочатку збудувати на виділеній землі домову церкву, в якій зараз проходять богослужіння. Одночасно розпочато будівництво храму Різдва Пресвятої Богородиці, але останнім часом громада прийняла рішення освятити новий храм на честь Введення Божої Матері. Зараз ведуться роботи по будівництву покрівлі.

Вимальовується привабливий семикупольний храм. Заслуговують на подяку організатори будівництва церкви Іван Гече та Василь Федько. Служить у селі о. Ярослав Попович.

Зареєстрована і діє в Новому Селі громада «Помісна церква євангельських християн баптистів». Існує вона з 1920-х років. Молилися люди, в основному, в приватних будинках в Чонкаші і Новому Селі. В роки незалежності офіційно зареєстрована, в 2014 році відкрито Дім молитви, в якому легально проводять свої богослужіння. Характеризуються лояльним відношенням до влади, гуманітарними та благодійними акціями, особливо для малозабезпечених, організовують літнє оздоровлення дітей в дитячому християнському таборі в Буковому. Обслуговує громаду пастор В’ячеслав Бовсунівський.

29 і 30 серпня 1717 року на Угочанський комітат здійснили набіг татаро-турецькі війська, вони увірвалися в Нове Село, з якого забрали 9 чоловік. Жителі села брали активну участь в революції 1848-1849-х років. У відповідь на заклик революційного уряду в червні 1848 року в склад 2-ї роти Національної гвардії, яка дислокувалася в Угочанському комітаті, село делегувало 64-х гвардійців, До речі, одним із перших організаторів цієї роти був Уйгеї Йожеф.

У березні – квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. В 1925 році створена сільська організація комуністичної партії Чехословаччини, організаторами якої були Г.Г. Болдог і А.А. Молнар.

Згідно перепису населення, в 1921 році за селом рахувалося 1153 га землі, було 113 будинків, 679 жителів в т.ч. 327 чоловіків і 352 жінки. За національністю 3 чехословаки , 236 русинів, 379 угорців, 57 євреїв. За віросповіданням 76 римо-католиків, 393 греко-католиків, 124 реформатів, 11 православних, 58 іудеїв, 17 інших конфесій.

В той час на сільських землях був млин Чергеш, хутори Герцега, Уйгеї, Фінта, Кадарча. В роки окупації населеного пункту гортіївською Угорщиною фашисти замучили в тюрмі 6 місцевих жителів, більше 20-ти погнали на каторжні роботи. Після визволення села (24 жовтня 1944 року) 17 місцевих жителів були мобілізовані в ряди Червоної армії, 4 - загинули в боях, ще 33 не повернулися з радянських таборів, в які їх кинули восени 1944 року.

Про те як здійснювалася колективізація в селі, яскраво свідчить витяг із звіту відділу сільського господарства Севлюського округу по колективізації на 01.04. 1948 року по колгоспу ім. К.Маркса в Новому Селі: 1. Колгосп організовано 31.03.1948 року. 01.04.1948 року зареєстровано окрвиконкомом, затверджено голову колгоспу і голову ревкомісії. Голова колгоспу – Воров Михайло, голова ревкомісії – Пінтє. 2. Дворів у колгоспі – 15, працездатних –27 чоловік. З них чоловіків - 12, жінок – 15. 3. Землю зараз відводили в кількості 70 га, пахотна. Коней -2, волів – 2, возів – 3 штуки. Бригад буде організовано – 1. Виробничий план 04.04.1948 року буде затверджено на загальних зборах.

Цей документ дає повну уяву про жалюгідний стан створюваного колгоспу і його економічної неспроможності. Саме звідси ідуть витоки недовіри більшості селян в той період до колективної форми господарювання, відмова не тільки багатих одноосібників, прозваних куркулями, але і маси заможних – середняків, до вступу в колгоспи. Вони нерідко володіли значно більшою кількістю землі, тягловою силою і сільськогосподарським реманентом, аніж окремі новостворені колгоспи.

Головною перешкодою вступу в колгосп було для одноосібників – фактично примусовий відбір від них статків, нажитих, у більшості випадків, довготривалою працею багатьох поколінь у шахтах Європи і Америки та завдяки розумному господарюванню. Але був досвід подолання спротиву, набутий ще в 30-х роках у східних і центральних областях України: масовий терор проти господарів-куркулів, ліквідація одноосібних форм господарювання, засудження на довгі строки позбавлення волі змусили селянство бути покірними радянській владі. З її боку велася робота по наданню допомоги по частковій механізації колгоспного виробництва.

Чи мав би успіх одноосібний спосіб сільського господарства в районі в кінці 40-х і початку 50-х років за можливості широкого застосування механізованих засобів виробництва? Це питання залишається без відповіді. . Втім, тягар минулої невдалої практики колгоспного господарювання і сучасні фермерські прорахунки все ще продовжують знецінювати селянську працю і руйнувати наші села.

Пізніше, колгосп ім. К.Маркса увійшов до складу фанчиківського господарства «Іскра». В селі знаходилася бригада №3. Вирощували зернові (в основному пшеницю, кукурудзу) і овочеві (головним чином помідори, огірки, капусту) культури. Непогано розвивалося виноградарство, тваринництво м'ясо-молочного напряму.

Зараз в селі проживає 1886 чоловік. Як і у всіх селах району, виживають, в основному, за рахунок заробітчан, не тільки в сусідніх країнах, але і по всій Європі. Незначна частина людей, біля 150-200 чоловік, працює у Виноградові і Вилоці. Інші займаються вирощуванням ранньої городини, відгодівлею птиці і свиней. Є приватні підприємці, які зайняті в торгівлі, громадському харчуванні, автосервісі. Виділяються декілька сімей, які заговляють річковий бамбук і плетуть з нього циновки, мати. На землі, виданій під час розпаювання, вирощують непогані врожаї пшениці, кукурудзи, вівса та інших зернових.

В самому центрі села ще дотепер стоїть помістя Уйгеї, яке в свій час використовувалося як школа, а потім як дитячий садок. Зараз воно занедбане, штукатурка обсипається, покрівля протікає, потроху ця споруда перетворюється в руїни, які в найближчому майбутньому буде неможливо відновити. Зараз сільська рада для порятунку цієї архаїчної будови могла б за безцінь продати її з умовою збереження первісного вигляду. Можливо, знайдуться інвестори, в т.ч. і угорські і навіть з сімї Уйгеї.

                                                                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Джерело: Голос Карпат