Виноградівська централізована бібліотечна система
Середа, 22.11.2017, 15:58
Меню

Реєстрація

Пошук

Погода
Виноградів

Форма входу


Категорії розділу
Історія району [64]

Наше опитування
Як часто Ви відвідуєте бібліотеки?
Всього відповідей: 153

Статистика

Головна » Статті » Історія району » Історія району

Нарис про історію Підвиноградова

До 1946 року Сивлившвийгордов, а в чехословацькі часи – Ардовець. Походить слово ордов від угорського «ердов» - ліс. Ця назва дає можливість твердити, що першими жителями села були королівські охоронці лісів, яких було багато навколо Севлюша. Слово «вейг» у назві села означало кінець, кордон, межу самого міста Севлюш. Назва села вперше з’являється в 1295 році, коли згадується як сусіднє село з Чорним Потоком.

В переписах населення 1715 і 1720-х років село віднесли до дворянських помість, в якому поряд із власниками, угочанськими Гунт-Пазманями, вкорінилося багато дрібнопомісних дворян. Під час урбаріальної реформи були наділені землею і кріпацькі сім’ї, які в основному були русинами. Поряд з ними в немалій кількості проживали угорські немеші, тому населення села було змішаним. Так, між 1715 і 1775-ми роками в селі з’являються нові прізвища: Роман, Боднар, Негейз, Білак, Язучко, Лемак, Масланік, Квак, Форкош, Бровді, Неймет, Юрча, Поштак, Іван, Черечко, Доманич, Мондок, Петелька, Вантюх, Лендєл, Орос.

Село розташоване на автотрасі Ужгород-Рахів на відстані 5км від районного центру та залізничної станції. Хоч потрібно зазначити, що за останні роки крайні будинки Виноградова і Підвиноградова майже злилися в одну вулицю.

Село порівняно легко пережило татарську навалу 1717 року – з нього був забраний у полон 1 житель, який повернувся з Мараморошу. На початку 1800-х років угорський історик Сірмої пише, що тут «більшість населення, очевидно, русини, що мають дерев’яний храм і пароха свого обряду». Він також зазначив, що «поля мають придатні для обробітку, достатньо родючі, чагарники обширні, малий ліс».

Релігійне життя в селі має багату історію. На самому початку 1300-х років рід Гунт-Пазманів заселяв село. Переселенці побудували в Ардові у ХІУ-ХУ століттях церкву готичного стилю, католицького обряду. Фрески в церкві були намальовані священиком Мігальом Зовардфі – нащадком роду Гунт-Пазманів.

В ХУІ столітті, під час реформації, більша частина населення стає протестантами, церква переходить у їх власність. Нечисельна громада католиків стає філією Фанчикова.

Після рекатолізації будівля церкви довгий час стояла в руїнах, фрески продовжували руйнуватися. Як згадує Михайло Гвоздьо в своїй книжці «Ардовець», в 1916 році цей храм потрапляє в попередній список історичних пам’яток Угорщини. З усього Угочанського комітату там зазначено всього 4 подібні об’єкти ( реформатські церкви в теперішніх Дюлі, Матієві, Підвиноградові та римо-католицька у Виноградові). В документах за 1925-ті роки реформатська церква готичного стилю згадується як відновлена і знаходиться в дуже доброму стані.

В жовтні 1944 року, при визволенні села, реформатська церква була пошкоджена знову ( говорять, що постріли з Чорної гори влучили в дах і вежу). Церква в радянські часи не діяла, її хотіли перетворити на склад, але для цього потребувався ремонт. Реформатська громада була малочисельною, тому відновити храм їй було не під силу. Будівлю оголосили аварійною і прийняли рішення її зруйнувати. В 1964 році храм з фресками було знищено за допомогою важкої техніки з військової частини з Виноградова. Будматеріали використали для будівництва колгоспних ферм і хлівів.

Найбільшою релігійною громадою в селі до 1949 року була греко-католицька. Існує вона з 1693 року. Довгий час парохія на правах філії належала до материнської церкви в Олешнику (Егреші). Достовірно відомо, що з 1889 року є самостійною. У 1751 році йдеться про дерев’яну церкву під шинглами з намальованими образами, а в 1775 році згадують дерев’яну церкву, збудовану у 1689 році. Дерев’яна церква, про яку є згадка в 1847 році, стояла в селі аж до будівництва мурованого базилічного храму. Перша церква стояла на місці, що в селі називають на Токачовому, наступна – на Вантюховому. Землю для нової церкви громада купила.

Споруду 32м завдовжки, 14м завширшки та 33м заввишки з вежею збудували з каменю та цегли за пароха Андрія Каменського в 1910-1912-му роках. Будували церкву капітально. Про це детально розповів у своєму дослідженні Михайло Гвоздьо. Для фундаменту зробили котлован глибиною 10м і засипали камінням, яке возили з Чорної гори возами. Старожили згадують, що цеглу для церкви випалювали цигани («шатрові», тобто кочуючі). Для цього біля покладів глини, яка була придатною для виробництва цегли, збудували піч. Потім на місці котловану з якого брали глину, утворився ставок, а місце, де він розташований, в селі стали називати Тийгларня. Посвячена церква була в честь святого Юрія 4 грудня 1913 року.

Біля церкви висока каркасна двоярусна дзвіниця з трьома дзвонами. Про перші дзвони відомо лише те, що під час Першої світової війни їх конфіскували у парохіян, заплативши їм за це 600 крон, відома також маса дзвонів – 45, 100 та 150 кг. Сучасні дзвони пізнішого походження. Всього їх три. Один з дзвонів, вилитий у Дебрецені, має дату виготовлення 1929 рік. Також відомо, що один дзвін купив Іван Гвоздьо. Розповідають, що якось у селі виникла пожежа, яка поширилася аж до церкви, але коли з неї винесли хрест і хоругви, вогонь погас.

На початку 1949 року почалися гоніння греко-католиків. Отець Микола Зомборі (1934-1949) відмовився возз’єднатися із російським православ’ям. Йому спочатку заборонили проводити душпастирську роботу, а в січні 1950 року його заарештували, 26 липня цього ж року засудили на 25 років позбавлення волі. Греко-католики залишилися без церкви, яка по сьогодні перебуває в користуванні православної громади під патронатом Московського патріархату.

Після легалізації в 1991 році в селі відновлюється греко-католицька громада. Молилися спочатку в будинку І. Хромей, потім під відкритим небом біля хреста на подвір’ї О. Білак, а потім отримали парафіяльний будинок. Переконавшись, що компроміс з православними неможливий, було прийнято рішення про будівництво нового храму. Це стало можливим завдяки людям, які дарували землю під спорудження церкви. Це брати Євген та Іван Хромеї ( 10,8 соток), Ольга і Тибері Любки ( 15,38 соток), Франтішек і Ольга Кіраль ( 7,48 соток).

Тодішній голова громади, на жаль, уже покійний Юлій Данко, вірники Володимир Данко, Михайло Погоріляк замовили проект у відомого ужгородського архітектора Арнольда Медвецького. Спорудження розпочалося в березні 2009 року під керівництвом Михайла Іванчі під наглядом інженерів Миколи Стеця та Семена Буковецького. 13 вересня 2009 року освячено наріжний камінь і фундамент церкви владикою Міланом Шашіком. Будівництво церкви велося за рахунок матеріальної допомоги вірників і спонсорів: Баторі Василя, Білака Олександра, Юрія Мар’яна, Йосипа Вайди, Василя Сантая, Віталія Короля, Василя Поповича, Миколи Гречанюка, з допомогою простих людей-вірників, та, очевидно, найманих на кошти громади працівників. 6 травня 2015 року відбулося урочисте посвячення храму Святого Георгія Побідоносця єпископом Міланом Шашіком. Зараз обслуговує громаду о. Роман Василинка.

Як показують дані перепису 1921 року, під час чехословацької доби в селі ще не було православних. Встановити, коли православні Ардовця почали молитися окремо в хаті Антона Білака, поки що не вдалося. Однак із доповідної записки 3 січня 1942 року наджупана видно, що загальні збори церковної громади прийняли рішення перейти на православ’я. Але є сумніви, що це було одностайне рішення всієї громади. Тим не менше, православна громада купила землю, дерев’яну церкву і монтувала її в центрі села. Та влада змусила розібрати церкву.

Греко-католицький священик Микола Зомборі у своїх звітах для єпархії вказує кількість православних в середині 1940-го року – 55 чоловік, в 1941 році офіційно нараховувалося 64 православних. В період після визволення в жовтні 1944 року йшов процес насильницької ліквідації греко-католицької церкви і її возз’єднання з православними. Цей процес був болісним. Були такі греко-католицькі сім’ї, що місяцями і, навіть, роками не відвідували церкву. Але в кінці кінців більшість із них примирилася з цією необхідністю, а наступні два покоління органічно влилися в ряди православних.

Після перепідпорядкування храму православним церква не перебудовувалася. В 1967-1968-х роках церкву всередині розписали. На кожній секції небозводу було написано по одній великій іконі. В 1994-1995-х роках церкву всередині розписали заново. Виконували цю роботу Іван Андрішко та протоієрей о. Іоан Лях. Ікони написані не лише на стелі, а і на стінах. На хорах довкола написана молитва «Отче наш».

Як уже зазначалося, під час Другої світової війни православним не дозволили побудувати свою церкву. В 2002 році сквер, на якому намагалися спорудити дерев’яний храм, рішенням сесії сільської ради передано православним, які збудували тут каплицю. Освячена вона на честь ікони Божої Матері Почаївської 2 серпня 2008 року. Настоятелем храму є протоієрей о. Іоан Лях.

Є в селі і громада євангельських християн- баптистів. Їхнє віровчення поширилося односельчанами, заробітчанами з Америки. Тривалий час баптисти Ардова молилися в Егреші, де була сильна і чисельна громада баптистів. В 1993 році громада почала будувати свій молитовний будинок, який закінчили в 1997 році. Хрещення нових членів проводять на Тисі, або на рибнику у Виноградові.

В 1940-х роках в селі з’явилися перші адвентисти сьомого дня. До кінця 1980-х років сільські адвентисти молилися по суботах у Виноградові, а потім громада відокремилася і почала збиратися в хатах Ардова. В 1993 році їм виділили місце під будівництво молитовного будинку, який споруджували своїми силами з невеликою спонсорською допомогою. З осені 1999 року вони вже моляться у своєму молитовному будинку. На даний час громада об’єднує 22 сім’ї з Підвиноградова. Пресвітером служить Павло Васильович Процюк.

У березні-квітні 1919 року в селі була радянська влада. В 1925 році створена сільська організація компартії Чехословаччини, ініціаторами створення якої були В.І Попович, І.М. Вашкеба, А.І. Роман і Л.М. Білак.

Згідно перепису населення в 1921 році село розташовувалося на території 1468га. В 215 будинках проживали 1165 людей, 547 чоловіків, 618 жінок. За національністю 959 русинів, 100 угорців, 83 євреї, 17 інших. За віросповіданням 59 римо-католиків, 970 греко-католиків, 53 реформати, 83 іудеї. До села належали хутори Білака, Брауна, Дучкоша, Форкоша, Вантюха.

В 1939 році Угорщина знову окуповує всю Підкарпатську Русь, в т.ч. і Ардовець. Під час Другої світової війни угорська влада мобілізувала в армію чоловіків, 17 із яких загинули або пропали безвісти.

Після чергової зміни режиму на сталінський (24 жовтня 1944 року) 64 жителі села добровільно вступили в ряди Червоної Армії. Добровольці дійсно були, але небагато, інших залучали «добровільно-примусово», 18 жителів села загинуло.

Після війни в Підвиноградові організували колгосп «Жовтнева перемога» (24 жовтня 1948 року), який здобув заслужене визнання. Але якою ціною? Нам зараз важко уявити, якими працьовитими і чесними були перші колгоспники. В колгоспі був встановлений 15-ти годинний робочий день. Зараз при такому режимі більшість людей, як мінімум, важко захворіли б. Колективне господарство зміцнювалося. Це ставало можливим лише завдяки самовідданій праці та вмілому керівництву і, в немалій мірі, непоганим родючим землям. Голова колгоспу Антон Іванович Співак був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. І це була заслужена нагорода. За сумлінну працю в різні роки багато колгоспників були нагороджені державними нагородами.

Щоб збільшити прибутки в колгоспі, як і в інших господарствах району, розвивали допоміжні промисли. Спочатку це був цех із виготовлення віників із сорго, вирощеного на колгоспних полях. Потім, підрозділ із виготовлення плитки із мармурованої крихти. В 1970 році організували сувенірний цех ( орли, олені, риби, троїсті музики, плакети з берези, чеканка, гіпсові плити для стель). Діяв швейний цех, де спочатку шили рукавиці, а потім у кооперації з чернівецькою швейною фабрикою «Трембіта» - чоловічі штани. Були також вишивальний та кахельний цехи. Останній випускав комплекти грубок, які користувалися підвищеним попитом. В 1980 році в господарстві відкрили завод з виробництва вина з яблук. В 1983 році його перепрофілювали в консервний, який успішно збував свою продукцію з овочів і фруктів по всьому Радянському Союзу. У Матієві ( бригада №2) функціонував цех з випуску олійних фарб та підрозділ з випуску поліетиленових пакетів.

В 1990 році ввели в експлуатацію азотно-кисневу станцію з добування азоту і кисню з повітря для технічних і медичних потреб ( потужність 25 тис. балонів на рік). На сьогоднішній день, на жаль, з усіх вище названих виробництв працює лише азотно-киснева станція.

У період Незалежності в селі організували цех з пошиття заготовок верху та готового взуття за схемою переробки давальницької сировини під керівництвом О.Ігнатишина. Аналогічно, але в більших масштабах, діяв і виробничий підрозділ «Флоріан Шуз».

Не краще становище і в сільськогосподарському виробництві. Економічний стан господарства «Ардовецький» (організований з колгоспів «Жовтнева перемога» і «Перемога» ), через об’єктивні причини набагато поступається попередникам, незважаючи на високий рівень керівництва цього господарства Федором Довжаном. А в фермерських господарствах і на розпайованих землях немає можливості досягти того агротехнічного рівня, що був у колгоспі. Відповідно і результати нижчі.

Тому доводиться селянам виживати в основному самотужки. Багато людей працює за кордоном в ближньому зарубіжжі. Певна частина трудиться на промислових підприємствах Виноградова, особливо затребувані швачки. Але основним видом занять для підвиноградівців є вирощування ранньої городини і полуниці, особливо в теплицях. Вигідно стало розводити різноманітні квіти на продажу. На великих площах впроваджують новітню технологію з вирощування полуниці – отримують ранню стиглу продукцію, яка витримує тривале транспортування. Правда, втрачає в смакових якостях, але це не відбивається на прибутках.

Особливою проблемою Підвиноградова є ромське питання. Як і в Королеві, ромський табір живе ізольованим життям за своїми законами, нормами і порядками, способом життя, і, навіть, традицією одягатися, взуватися, які вражають своєю екзотикою. Але за цим таїться декілька негативних тенденцій. По- перше, це поділ на дуже багатих і дуже бідних. Не факт, що в таборі не існує кастовості, але це досить важко довести. Керує ними біров (староста або старійшина), який здійснює зв'язок із усіма гілками влади, тому інформація про внутрішнє життя табору дуже обмежена.

Як не дивно, серед підвиноградівських ромів немає музикантів, як традиційного заняття для цієї народності. Їхня спеціалізація – жерстяні роботи, в тому числі і за межами області і України. Велика частина з них жебракує, збирають металолом і макулатуру. На жаль, останнім часом тенденцією стає, особливо в центральному мікрорайоні Виноградова, пошук ними їжі, одягу та взуття в сміттєвих контейнерах, що свідчить про крайню зубожілість бідної частини цієї меншини.

Про незадовільний рівень їхнього життя вказує і переважна більшість пацієнтів лікарні у відділеннях: інфекційному, дитячому, кардіологічному, пульмонологічному і терапевтичному. Існуючий порядок стимулювання народжуваності дав можливість ромам жити за рахунок державних допомог і пільг. Є такі родини, в яких протягом року народжується двоє дітей. Але ця тенденція має дві сторони. Перша - це виснаження матерів і хворобливість дітей. Друга- кількість новонароджених ромів у рази перевищує чисельність інших немовлят. Це привело до того, що в останні роки в Підвиноградові в перших класах ромські діти стали більшістю. В перспективі розвиток цього процесу приведе до зміни національної структури населення села.

Спостерігається також повзуча наступальність з боку ромів у завоюванні все нових ареалів життєвого простору. Розпочиналося все це на вулиці Партизанській. Табір був лише в північній частині вулиці. В 1960-х роках вони поступово викупили будинки і до кінця 80-х років вся вулиця заселена ними. В 1970-1980-х роках їм було виділено в районі табору багато ділянок під забудову, що, в принципі, добре, бо давало змогу сконцентрувати їх по сусідству. Там побудовано більше 90 сучасних будинків. Але останнім часом спостерігається витіснення жителів вулиці Борканюка з обжитих місць.

Сказане не повинно сприйматися як дискримінація чи обмеження прав нацменшин. Більше того, заможні роми наймають жителів села не тільки для виконання будівельних робіт, але і в ролі наймитів для їхнього обслуговування, погордливо ставляться до них, а не навпаки.

В цілому роми дуже добре знають свої права, але свідомо забувають свої обов’язки і, на жаль, часто сприяють розвитку корупції, що важко довести, але й не видно бажання це зробити. Всім відомо, як вони отримують права водіїв, не вміючи добре ні читати, ні писати. А заможні роми вже не їздять на бричках та возах, а водять елітні авто.

Зараз в селі проживають 4442 чоловік.

                                                                                                                                                    Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини

Джерело: Голос Карпат

Переглядів: 189 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright ParVY © 2009-2017
Хостинг від uCoz