Село підпорядковане Фанчиківській сільраді і розташоване за 2,5км від неї. До 1946 року - Шашвар. Назва походить від угорського складного слова тростяний замок, мався на увазі замок на березі Тиси, оточений густими зарослями тростини. Звідси і українська назва села.

Є ще один варіант походження назви села, менш імовірний, побудований на грі слів. За переказами, колись давно - давно на правому березі Тиси стояв високий кам’яний замок, в якому гніздилися орли. Жителям села потрібно було приносити в жертву їм молодого хлопця або дівчину. Через це нібито і назвали село Шошвар, тобто шош - орел, вар – чекає на чергову жертву. Можна перевести, що це орлина фортеця. Можливо, тому на старовинному гербі села зображено фортецю, тростини і орла, який злітає із стін замку. А, як відомо, на герб ніяке зображення випадково не потрапляє.

Замок входив у систему безпечного безперешкодного просування вантажів солі з солотвинських солерудників.

Тросник - один з найдревніших населених пунктів району. Перша згадка в 1220 році. Його власники з самого початку були в родинних зв’язках із сім’ями інших немешів (дворян), насамперед, Сірмої та Егреші. Шашварські шляхетні сім’ї розросталися, але в селі так і не було побудовано дворянського помістя. З ростом числа немешів одночасно відбувалося і їх зубожіння. Цей процес був властивий і для простолюдинів, серед них скачкоподібно збільшилася кількість безземельних желярів – найбіднішої верстви сільського населення.

Прізвища більшої частини шляхтичів і корінних кріпаків відомі з середніх віків. Так, в 1689-1775-х роках в селі знаходимо такі прізвища: Югас, Ковш, Ласло, Ловас, Мікловш, Молнар, Пустої, Івегеш, Варга, Ворю, Богля, Бучела, Чопко, Цібор, Гоздик, Ільку, Ісак, Кончік, Лемак, Макар, Сірінеза, Терента, Вербіч, Козак, Майор, Олаг, Орос, Маркуш, Котлань.

В травні 1514 року, під час селянської війни під керівництвом Дєрдя Дожі в Угочанськомі комітаті очолював повстанців Кермеш, дрібний шляхтич із села Шашвар. Зрозуміло, що він був не один з цього села. Досить відчутним були втрати в 1717 році при набігові татар. Шашвар втратив 32-х простолюдинів, а в той час це була важко відновлювана втрата. В 1751 році згадують дерев’яну греко-католицьку церкву Пресвятої Діви Марії в посередньому стані, вкриту соломою, з двома дзвонами, «образами якось заосмотрену, загорожену плотом». Парохію заснували в 1716 році.

У 1771 році ідеться про нову дерев’яну церкву, збудовану у 1770 році. У 1923 році в селі ще стояла дерев’яна церква, збудована в 1854 році, а також дерев’яна дзвіниця. Того ж року вимуровано нову цегляну церкву, а наступного року дерев’яні споруди розібрали. Ікони з дерев’яної церкви були передані в село Холмовець, а пізніше вивезені разом із холмовецькою церквою в Чехію. Царські ворота перевіз в Ужгород мистецтвознавець С. Маковський і вмістив їх зображення у своєму альбомі «Народноє іскуство Подкарпатской Русі» (1925 рік).

Нову муровану церкву побудували на ділянці, виміняній для церкви селянином за сільським прізвиськом «Кертовий». На головному фасаді будівничий храму залишив свій автограф: «Будованна 1922-1923 год. Будовал Козмянко, ставитель». Іконостас має 44 ікони. Нову церкву посвятив єпископ мукачівський Антоній на свято Покрови Пресвятої Богородиці в 1923 році. В цей час в церкві служив о. Корнел Єлеш (1919-1945), який виїхав в Угорщину до своїх родичів в 1945 році.

  Із встановленням радянської влади в нашому краї розпочалося гоніння греко-католицької церкви. Так як в селі не було греко-католицького священика, співробітники КДБ разом з місцевою владою намагаються організувати ініціативну групу «двадцятку», яка б підписала заяву про перереєстрацію греко-католицької церкви в православну. Коли ж це не вдалося, вони закривають церкву, а пізніше передають її православним.

Тодішній богослов Ужгородської духовної академії о. Михайло Маслей так описує ті події:

«… Нашу церкву передали православним. Про це я як богослов повідомив єпископа. Незабаром до нас прибув о. Антон Станканинець, монах-василіанин, із завданням, щоб по проханню вірників, повернути незаконно відібрану у них церкву. В неділю рано в супроводі вірників ми пішли до церкви. Дочекалися кінця відправи утрені, попросили православного священика залишити церкву. Він вже був згоден на це. Та до церкви вбігли 6 чоловік із свічниками з іконостасу, почали бити нас. Вірники, вивівши нас із церкви, вимили наші рани від крові і ми, в присутності сотні вірників, у дворі школи напроти церкви відправили святу літургію» («Благовісник» №11, 1994 рік).

Так, греко-католики остаточно втратили свою церкву. Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році більшість жителів залишилася вірними православ’ю. В Троснику вже більше 25 років служить о. Дмитрій Попович. Він згуртував навколо себе людей, його шанують і поважають. Він вимогливий до вірян, але, в першу чергу, до себе. В тому, що в селі така дружна православна громада – заслуга о. Дмитрія.

Згідно перепису населення в 1921 році в Шашварі було 174 будинки, в яких проживали 972 мешканці, в т.ч. 468 чоловіків та 504 жінки. За національністю - 708 русинів, 165 угорців та 75 євреїв. За віросповіданням - 28 римо-католиків, 791 греко-католик, 64 протестантів та 84 іудеїв.

А ось як описав Тросник чехословацького періоду Михайло Ленчур в книзі «Життя прожити – не поле перейти»:

«… Більшість хат, збудованих із вальок (саморобної цегли), були вкриті етернітом (азбестом), але пам’ятаю і ті страшні пожежі, які знищували ще набагато старіші хати, вкриті соломою. У селі були два великомаєтники – Лотор і Грін, 4 вчителі, священик, дяк, церковник-дзвонар, староста села С. Качур, сільський бубнар, нічний сторож, повивальна бабка. Крім того, були 2 магазини – «Шийні» і «Габор», які отримали такі назви за іменами їх власників. Свої послуги ремонту взуття надавав шустер, який теж називався Габором. У село раз на тиждень із сусіднього Ардовця (нині Підвиноградів) приїздив старий лікар, російський емігрант. Він приймав хворих і оглядав дітей у школі.

У селі не було ні електрики, ні газу, ні телефону. Світло давала гасова лампа №12, яка блимала увечері в селянській оселі. Пошта та залізнична станція знаходилась у селі Фанчиково на віддалі 9км від нашого села. Найбільшим досягненням техніки в селі були біціглі (велосипеди) марки «SK». На все село їх було 4-5 штук та 3-4 радіоприймачі «Телефункен»».

Село звільнено 24 жовтня 1944 року. В ньому була дільниця №2 колгоспу «Іскра». Воно розвивалося як і інші навколишні села. Єдине, що не встигли добудувати – сільський клуб. Хід будівництва спочатку пригальмувала знахідка скелетів при викопці траншей під фундамент. Мабуть, на цьому місці було старе поховання. А потім економічні негаразди не дозволили завершити цю споруду.

І хоч Тросник від Фанчикова відділений невеликим мостиком, все ж у них живуть люди, які дуже відрізняються між собою. Так, жителі Тросника складають більш згуртовану громаду як за національною так і за конфесійній належності. Ще одна особлива риса, притаманна шашварцям – почуття власної гідності. Якщо у них спитати, хто вони і які вони, то у відповідь маємо такі слова: «Ми колопоші!» (тобто люди, які носять капелюхи і самі керують своєю долею).

Сучасний стан в економіці заставляє жителів села виїжджати на заробітки. Спочатку переважна більшість людей працювала в Росії, зараз намітилася їх переорієнтація на Чехію й інші країни Європи. Ті, що залишаються вдома, займаються на присадибному господарстві та на розпайованих землях. Якщо домашня птиця і свині є в кожному дворі, то кількість корів має тенденцію до значного зменшення. Зараз в селі, орієнтовно, є біля 100 голів ВРХ.

Сталося так, що в Троснику зараз проживає більше людей, ніж у Фанчикові, якому воно підпорядковане – 2285 чоловік.

Є на території села унікальна режимна геофізична станція «Тросник» імені Т.З. Вербицького. Ініціатор і засновник станції Тарас Зіновійович є батьком члена Небесної Сотні Юрія Вербицького. Син також мав пряме відношення до директора цієї станції Василя Ігнатишина – вони в один день 3 грудня 2013 року захистили кандидатські дисертації. А вже в лютому 2014 року Юрій Вербицький отримав поранення в око, його терміново повезли в лікарню, звідки він був викрадений і закатований до смерті.

Станція займається спостереженнями, фіксацією поштовхів, варіацією рухів земної кори, а також здійснює комплекс вимірів магнітного поля, електромагнітної емісії, радіоактивного фону, метеорологічних параметрів, гідрологічного стану в свердловинах та в річці Тиса. До речі, за рівнем води спостерігають на глибині 8 і 530м.

Відноситься ця установа до відділу сейсмічності Карпатського регіону інституту геофізики імені Суботіна НАН України. Станція має підрозділ в Королеві, в сорокаметровій штольні встановлено деформографічне устаткування та інші метеорологічні прилади. Ведеться цілодобове спостереження, всі дані автоматично записуються на цифрових носіях. Звичайно, передбачити точний час землетрусів поки що неможливо, але дані станції вивчаються і допомагають науковцям наблизитися до розв’язання цієї проблеми.

Ці дані служать також для кращого вивчення будови Землі, її надр. Не менш важливі для науки і використання в народному господарстві і інші виміри. Виявилося, що радіоактивний фон не перевищує допустимих меж для гірської місцевості. Поділилися з нами і даними про кількість опадів за останні роки. Для нашого району нормальним є річний показник 800-900мм. В 2010 році було 1040мм, в 2011 – 350мм, в 2012 – 270мм, в 2014 – до 600мм.

Є ще одна особливість цієї станції – вона знаходиться на території парку поміщицького палацу Лотора. Тут побудовано двоповерхову споруду і закріплено за нею гектар землі. На цій території знаходиться дендропарк з екзотичними деревами: тюльпанове дерево, сосни Веймутова, дуби, клени, липи, які були б давно вирізані, як на частині парку, яка не ввійшла до володіння станції. Жаль, що раніше станція не була розміщена в колишньому палаці Лотора, тоді б його не розібрали на будматеріали.

                                                                                     Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району

Джерело: Голос Карапат