Виноградівська централізована бібліотечна система
Понеділок, 20.11.2017, 06:57
Меню

Реєстрація

Пошук

Погода
Виноградів

Форма входу


Категорії розділу
Історія району [64]

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 121

Статистика

Головна » Статті » Історія району » Історія району

Нариси історії с. Олешник

Олешник

До 1946 року - Егреш, знаходиться в 5-ти кілометрах від районного центру і залізничної станції Виноградів. Село розташоване на болотистій рівнинній місцевості. Свою назву отримало від вільхи, яка у великій кількості росла на берегах річки Бильви, що протікала через село (вільшняк, або, ще як кажуть у народі –ольшник). Від нього пішла назва села Ольшник, а для зручності вимови – пізніше – Олешник.

А Егреш - ще давніша назва села. Угорський історик Сабов Іштван пояснює назву від прізвища власника села Егреші. В народі кажуть, що за селом є водойма, яка дістала назву від імені пана Егреші, хата якого провалилася, а на її місці утворилося озеро. Від цього і пішла назва села.

Є ще одна версія походження назви Егреш. Враховуючи, що село довгий час перебувало під угорською владою і державною мовою була угорська, на якій «егреш» означає аґрус. А в селі з давніх часів культивували цю ягідну культуру. Взявши до уваги, що сорт агрусу «ломикамінь болотний» любить проростати в болотистих місцях, цілком прийнятним є цей варіант.

Одне з ранніх поселень, в історичних документах згадується уже в 1284 році, коли король Ласло подарував його синам Швнга – Яношу і Теке. Виявилося, що вже в цей час село було спустошено. Очевидно, поселення існувало ще раніше і його знищили татаро-монголи ще в 1241-1242-х роках. Від синів Швнга утворився рід теребешських Егрешів. Старовинний маєток у вигляді села у ХУ столітті поступово вислизнув із їх рук і частинами перейшов у володіння інших угочанських землевласників, в основному Перені.

Самі Егреші знайшли притулок у Шашварі (Троснику), все більше розчиняючись в середовищі дрібної шляхти. В другій половині ХУІ століття Егреш повністю перейшов у володіння Перені. Поряд із девятиною селяни повинні були давати панові масло, сир, птицю, рибу, відбувати різні повинності: будівельно-ремонтні роботи, заготівля і накопичення місцевих будівельних матеріалів, дров, виконання охоронно-сторожової і транспортної служби. Крім того, селяни щороку сплачували поземельний податок, а державі – обов’язковий збір у державний бюджет, так звану діку – військовий податок, розміри якого мінялися.

Незважаючи на труднощі, населення неухильно зростало. Так, у 1652 році в Егреші з’явився новий житель, що придбав ділянку орної землі, на прізвище Любка. Трохи пізніше, в 1663 році, в Егреші були зареєстровані нові землевласники: Чонка, Орос, Керечан. Через 4 роки (1667) прибули сім’ї Дубляка та Лендєла, а в 1690 – Свищо.

Під час єпископського візиту М.Ольшавського в 1751 році в його протоколах знаходимо, що дерев’яна церква в доброму стані, вкрита шинглами, забезпечена всіма образами і книгами, двома дзвонами. У 1785 році йдеться про дерев’яну церкву, збудовану парохіянами в 1658 році. Того ж року в селі створено парохію. В 1877 році ще існувала дерев’яна церква.

Віряни довгий час готувалися побудувати муровану церкву. З 1820 року завозять камінь і деревину. І тільки з 1840 починається будівництво при парохові Миколі Бачинському. ЇЇ посвятили у листопаді 1852 року на честь Різдва Пресвятої Богородиці. В 1872-1873-х роках добудували вежу. В 1896 році покрили церкву бляхою. В 1854-65-х роках побудували фару. Іконостас вирізав майстер Петро Ковалицький у 1881 році.

На початку ХХ століття надмірна мадяризація не сприймалася інтелігенцією і народом, які потяглися до православ’я. Не обійшло це і Олешник. Так, Кополович Михайло Іванович, повернувшись із полону, вирішив запровадити православну віру в селі. Біля нього згуртувалося декілька людей, які критикували, що не так проводяться деякі богослужіння. Це спричинило спротив з боку пароха Миколи Русинка і більшості вірників села. 23 травня 1923 року його попросили залишити греко-католицький храм.

Малочисельна громада почала молитися в пристосованих приміщеннях і почала будівництво свого храму (дерев’яного). В листопаді 1925 року завозять дерево та камінь. Допомогу деревом надавали і греко-католики, грошима і матеріалом допомагали євреї, угорці з навколишніх сіл. І вже на празник Різдва Пресвятої Богородиці храм було освячено.

З 1933 по 1946 рік парохом греко-католицької церкви був Андрій Фачкович, який 9 лютого 1949 року перейшов до православ’я. З 1946 по 1949 рік у селі служив о. Іван Ченгерій. У зв’язку з забороною греко-католицької церкви в 1949 році, він разом з отцями Іваном Маргітичем, Іваном Романом, Петром Оросом та Іваном Горінецьким ідуть у підпілля. Після арешту отців Івана Маргітича і Івана Романа та звірячого вбивства о. Петра Ороса, він з о. Горінецьким залишається в підпіллі. Не витримавши навантажень і на основній роботі, і в підпіллі, його звалив інсульт. Прикутого до ліжка забрав до себе побратим по підпіллю священик Іван Бровдій. Іван Ченгерій помер у Боржавському у 1992 році.

Із забороною греко-католицької церкви храм перейшов у підпорядкування Московського патріархату. Потрібно сказати, що і поміж православних не було єдності. Так, не змогли домовитися ті «корінні православні», які ще в 1923 році відійшли від греко-католиків з «новими православними», які стали ними після 1949 року. Перші відвідували свою дерев’яну церкву, а другі – муровану «греко-католицьку». Так тяглося до 1961 року, коли райком партії дав вказівку знести дерев’яну церкву, щоб зменшити кількість культових споруд на території району.

В 1990 році, після реєстрації греко-католицької громади, вони почали вимагати повернення храму. Щоб зберегти спокій, в Олешнику було прийнято розумне, на перший погляд, рішення – почергове богослужіння в церкві, але православні зірвали цей непоганий задум. Йшли довгі і гарячі дебати. Греко-католики вимагали почергового моління, православні на це не погоджувалися.

Намічалися різні конфліктні ситуації, тому влада прийняла досить виважене рішення: діючий храм закрити і опломбувати до закінчення будівництва нової православної церкви. Православні молилися в притворі, а греко-католики - біля дзвіниці.

Було вирішено побудувати нову церкву на місці дерев’яної, яку знесли у 1961році. Будували всім селом. Велику допомогу надавала районна влада, голова кооперативного господарства Любка Михайло та і вірники обох конфесій, бо всі хотіли здійснювати богослужіння в комфортних умовах. Уявіть собі, як відстояти службу на морозі, особливо для дітей і старших людей. 5 серпня 1993 року майно комісійно поділили без усяких ексцесів. 6 серпня храм було відкрито, а 8 серпня була проведена Божественна літургія. Роботи на цьому не припинилися: проводилася газифікація, спорудження фари, тощо.

Розбіжності між старими і новими православними продовжувалися. Так, 23 листопада 1996 року на зборах православних було прийнято рішення зареєструвати громаду в Українській православній церкві Київського патріархату, 25 листопада це було офіційно зроблено, але далі цього не пішло.

В 1919 році в селі засновано євангелістську громаду. ЇЇ засновниками були Іван Андрашко та Іван Попович. Іван Андрашко керував громадою до 1949 року. Після цього пресвітером обрано Павла Андрашко, який керував євангелістами аж до 1996 року. Після отримання Україною незалежності, 1 травня 1990 року було розпочато будівництво Дому молитви, яке закінчили через чотири місяці. Зараз пресвітером служить пастор Андрашко Михайло Михайлович.

Під час австро-угорського періоду велике значення для Егреша мало введення в дію 23 грудня 1908 року однієї із ділянок (Виноградів-Хмельник) Боржаводолинної вузькоколійної залізниці протяжністю 19км. Першою її зупинкою після Виноградова став Егреш. Це сприяло економічному піднесенню села. Насамперед, декілька десятків чоловік влаштувалися на роботу професійними залізничниками – вошутістами, боктерами і мали на той час дуже пристойні зарплати. По -друге, полегшився зв'язок із Виноградовом і Іршавою, не було перешкод для вивозу вирощеної продукції, а пізніше сотні людей могли влаштуватися на роботу в Виноградові.

Рух поїздів, особливо у радянські часи, був узгоджений з режимом роботи установ, заводів і фабрик. На жаль, мусимо констатувати, що вузькоколійка у наш час приходить до своєї кончини, і в першу чергу, через економічну неспроможність.

Результати перепису населення в Олешнику в 1921 році мали такий вигляд. В 142 будинках проживало 1847 чоловік, в т.ч. 889 мужчин і 958 жінок. За національністю: 1 чехословак, 1774 русини, 24 угорці, 47 євреїв. За віросповіданням: 5 римо-католиків, 1654 греко-католиків, 5 євангелістів, 113 православних, 70 іудеїв.

На території села були 2 млини.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до першого сойму Карпатської України. В них активну участь взяли і жителі Егреша. За Українське національне об’єднання проголосував 961 виборець з 1181 жителів, які взяли участь у голосуванні.

З середини березня 1939 року Егреш був окупований Угорщиною. Почалися репресії. В квітні 1944 року угорською польовою жандармерією був заарештований Петро Юрієвич Копча, закатований у будапештській тюрмі Моргіткирут для політичних в’язнів.

Після визволення села від фашистських окупантів (26 жовтня 1944 року) 45 місцевих чоловіків мобілізували в Червону армію – 15 із них залишилося на полях боїв. 27 чоловік із Егреша загинули в Другій світовій війні, воюючи в угорській армії. На жаль, до цих жертв потрібно ще додати і Поповича Михайла Михайловича, який у 20 років загинув у Афганістані.

У боях за Олешник загинув стрілок-радист 471 штурмового авіаційного полку, старший сержант Іван Степанович Соломін. Він похований в центрі села, встановлений у 1981 році пам’ятник спроектував Микола Ігнатик.

Після війни в селі, як і по всюди, розпочалася колективізація. Зараз багато людей вважає, що колгоспи - це панацея від усіх бід в сільському господарстві і поблажливо ставляться до тих форм і методів, якими людей змушували вступати в колективні господарства. Сьогодні можна почути, що під час колективізації на Закарпатті не було жодного випадку насильства. Покажемо деякі із форм примусу на прикладі Олешника.

Кирило Кополович у 1948-1949-му роках навчався в Ужгородському університеті разом із сином Йосипа Сойки – Іваном. Викликали їх декани – вони вчилися на різних факультетах – і дали строк, протягом якого вони мали принести довідки з сільської ради, що їхні батьки записалися в колгосп. Якщо такого документа не буде, значить, вони не будуть більше студентами.

А ось що розповідає ветеран Великої Вітчизняної, один з перших колгоспників Юрій Гергель: 

«Коли вже засівали колгоспні землі, то засівали підряд – і того селянина, що вступив у колгосп, і того одноосібника, чия земля була поряд. Заперечувати ніхто не пробував. Так само збирали перший урожай. Колгосп не визнавав меж, тому збирали урожай по всьому полю. В 1949 році колгоспники мали дуже хорошу оплату за роботу. Адже записалося було в колгосп не багато, а урожай зарахували і той, що був зібраний на ділянках одноосібників. Волею, не волею в 1950 році в колгоспі були ті одноосібники, землі яких межували з колгоспними.»

Надійним методом вербування в колгосп був страх. Особливий терор використовувався до одноосібників, які не хотіли в колгосп. Ось витяг із вироку Закарпатського обласного суду по кримінальній справі на Сойку С.І. за несплату сільськогосподарських податків.

Сойка Семен Ілліч, 1888 року народження, уродженець і мешканець села Олешник, із селян- куркулів. 17 червня 1948 року йому було вручено зобов’язання на здачу зерна в кількості 682кг. Підсудний і сам не заперечував, що за ним числиться недоїмка по поставці зерна в кількості 23кг. Підсудний мав у своєму користуванні понад 25га землі. Радянська влада відразу відібрала від нього 8га землі, яка була розділена між безземельними громадянами села Олешник, а в 1949 році зісталось за підсудним Сойка 8,53га землі. Підсудний мав найману силу і віддавав ще раніше землю в оренду Судова колегія вважає, що вина підсудного повністю доведена, тому він повинен понести сувору міру покарання. Його позбавили волі терміном на 10 років, без поразки в правах, з конфіскацією всього майна.

Вказаний вирок Сойка С.І. оскаржив 9 лютого 1949 року у Верховному суді УРСР, який прийняв ухвалу: «Касаційна справа не заслуговує на увагу.» ЇЇ залишили без задоволення. Члени судової колегії Верховного суду свідомо не врахували той факт, що в користуванні Сойки вже давно не було 25га землі, а лише 8,53га, як і не було потреби в найманні робочої сили. Але основною причиною, все ж таки, було нагнітання страху в одноосібників.

Найлегше записувалися в колгосп колишні безземельні. У 1945 році їм наділили землю, але то земля була «давана». А «давана» - ніби не твоя, як дали так і забрали. Інша справа, коли ти купив ту землю за свої кровно зароблені гроші. Ще й зараз старші люди безпомилково вгадують колишні межі своїх земель. Особливо важко було першому поколінню, тепер уже не селян-землевласників, а колгоспників, які боляче сприйняли ці знущання над собою і своєю годувальницею. Було знищено серцевину існування і самого селянства – його безмірну прив’язаність до землі, цинічно знято ореол святості, якою наш народ завжди її наділяв.

Але, тим не менше, життя йшло вперед. Місцевий колгосп «Нове життя», завдяки нещадній експлуатації колгоспників, їхній добросовісній праці з кожним роком мав певні успіхи, особливо у вирощуванні зернових. На значних площах збирали по 40-43ц пшениці з гектара. На кожний трудодень наприкінці року видавали по 3кг зерна. Але все це здійснювали на фоні суцільних боргів.

В 1961 році сума непогашеного фінансового зобов’язання перед державою складала 1млн. 700 тис. карбованців, в 1963 році борг був скорочений вдвічі. І лише через 20 років існування колгосп почав виходити на самоокупність. Це стало можливим, коли в районі почався бурхливий розвиток підсобного господарства на селі. Воно давало майже стільки прибутків, як і основна діяльність. Не залишилися осторонь і в Олешнику: діяли колгоспні млини, олійниця, тарний, швейний, сувенірний цехи.

Потрібно відзначити, що багато уваги приділялось поліпшенню орних земель. Осушувалися численні мочари, проводився їх дренаж, прокладалися системи осушувальних траншей. У такий спосіб у природи було відвойовано понад 150га землі. Звичайно, це нібито і непогано допомогло господарству. Але вже зараз дається взнаки втручання людей у регуляцію природних процесів.

Міліють і висихають річки, потічки і струмки, пропадає вода в колодязях, знижується рівень підземних вод. Було б необ’єктивно звинувачувати у цьому тодішнє керівництво господарства, ці плани були прийняті і профінансовані на найвищому рівні. В житті часто так трапляється, те, що ми сьогодні рахуємо перемогою, своєю удачею, в майбутньому обертається мало не трагедією.

Під кінець 80-х років стався суттєвий спад у господарюванні, зупинити який не вдалося: наростала заборгованість, занепадало виробництво, втрачалися цілі галузі.

В часи незалежності довелося переходити на нові форми господарювання. В 1996 році колгосп був реорганізований у кооперативне підприємство «Нове життя». Всі, хто працював у колгоспі, отримали двохгектарні земельні паї. 92 колишні колгоспники, які захотіли господарювати самостійно, дістали землі в натурі. 306 колишніх колгоспників стали членами кооперативу, здавши в оренду свої земельні наділи. З самого початку були певні успіхи в роботі. Але зараз не вдається загальмувати падіння виробництва, кооператив бореться за виживання.

Олешник – одне з найбільших сіл району, в ньому проживає 4721 чоловік. Починаючи з чехословацьких часів, дуже багато сельчан працювали у Виноградові на самих різних роботах. Особливо ця тенденція посилилася в радянські часи. Майже на кожному промисловому підприємстві працювали олешницькі чоловіки та жінки, а комбінат хлібопродуктів був для них базовим.

Немало їх було і в бюджетних організаціях, і в закладах сфери обслуговування. Це пояснюється, в першу чергу, великою кількістю населення, хорошою дорожньою інфраструктурою, і, не в останню чергу, підприємливістю і кмітливістю олешницьких жителів. Це саме спостерігається і зараз. Можливо, ще в більшій мірі, бо в сільському господарстві все менше робочих місць.

Звичайно, дещо робиться і в селі для розвитку підприємництва. Тут успішно діють фермерські господарства Товта, Деяка, частину землі орендують, а значить і дають роботу, фермери з угорських сіл району. Діють у селі 17 продуктових і промтоварних магазинів, дві аптеки, заклади громадського харчування, які повністю забезпечують потреби жителів. Успішно працює приватне підприємство «Саламандра», що займається випічкою хліба, пошиттям взуття та швейних виробів.

Та, навіть при такому розкладі, багатьом чоловікам доводиться шукати роботу в далекому і близькому зарубіжжі.

З давніх часів Олешник був центром вирощування ранньої редиски. Тепер до цієї спеціалізації приєдналися ранні огірки, помідори, полуниця.

Незважаючи ні на які труднощі, село розвивається, зростає, розширюється, в архітектурному плані дедалі стає красивішим. Це дало підставу жителям навколишніх сіл назвати егрешчан – пискуряниками. Чому саме так? І дійсно, якщо вдуматися, то жителі жодного села, крім Олешника, не мають персональної клички. Пискурі – в’юни, надзвичайно хитра риба, її неможливо зловити вудочкою, та в селі знайшли вихід: сплели з верболозу кошики з спеціальними пастками і успішно ловлять цю смачну рибу. Якщо, на перший погляд, у кличці є щось неприємне, то в цілому - це данина пошани людям спритним і хитрим, які знайдуть вихід із будь - якого становища.

                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Джерело : Голос Карпат

Переглядів: 224 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright ParVY © 2009-2017
Хостинг від uCoz