Виноградівська централізована бібліотечна система
Вівторок, 25.07.2017, 01:34
Меню

Реєстрація

Пошук

Погода
Виноградів

Форма входу


Категорії розділу
Історія району [63]

Наше опитування
Як часто Ви відвідуєте бібліотеки?
Всього відповідей: 148

Статистика

Головна » Статті » Історія району » Історія району

Нариси історії Виноградівщини: Притисянське – село із хутора Чонкаш

Чонкаш

Частину Чонкаша приєднали до Нового Села , другу частину – перейменували в Притисянське, підпорядкувавши його Фанчиківській сільській раді, третю, найменшу складову Чонкаша, всього 22 чоловіки, також перейменували в Вербове і підпорядкували його Підвиноградівській , а потім новоутвореній Матіївській сільраді.

Раніше, до 1946 року, невеличкий населений пункт називався Чонкаш. Рішенням облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року село перейменовано в Притисянське. Назва пояснюється його географічним місцезнаходженням – при Тисі. Попередня назва походить від річки Чонкаш, яка впадала в Тису. Про річку Чонкаш в історичних документах згадують в межах Фанчикова в 1785 році, Нового Села ( Тісоуйгей) – в 1702 році і Вилока ( Тисоуйлок) –в 1680 році.

Адміністративно підпорядковується Фанчиківській сільській раді, від якої знаходиться на віддалі 2км.

Під час перепису населення в 1921 році Чонкаш був хутором Вилока з чотирма будинками. В кінці 20-х на початку 30-х років минулого століття в рамках аграрної реформи, що проводилася чехословацьким урядом, сюди переселили з Міжгірського, Хустського, Тячівського районів безземельних селян, утворивши окреме поселення.

Вже в перепису населення в 1930 році село складається із семи хат, в яких проживало 40 жителів. Потрібно відзначити, що адміністративний поділ цього хутора був дуже незрозумілий, нелогічний, більше того – недолугий. Адже ці 7 хат були підпорядковані Новому Селу, така ж кількість хат, в яких проживало 34 чоловіки, належали до Фанчикова.

У радянські часи ця ситуація ускладнилася, внесено зміни, які ще більше заплутали стан справ. Невеличкий хутір підпорядкували трьом сільрадам: частину Чонкаша приєднали до Нового Села (рішення облвиконкому №155 від 15 квітня 1967 року), другу частину – перейменували в Притисянське, підпорядкувавши його Фанчиківській сільській раді (рішення облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року), третю – саму меншу складову Чонкаша, всього 22 чоловіки, також перейменували в Вербове, надавши йому статус села рішенням облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року. Це село ввійшло до складу Підвиноградівської сільради, а потім, в новоутворену Матіївську.

Щоб зовсім не заплутати читачів, внесемо ясність – в даному нарисі йдеться виключно про село Притисянське, підпорядковане Фанчиківській сільській раді.

Своєї церкви село не має. В радянський період була спроба євангельських християн-баптистів побудувати тут молитовний дім з дерева на земельній ділянці Танчинця. Але в той час це суворо присікалося – довелося дерев’яну споруду розібрати. Діяла в селі і початкова школа. Спочатку діти перших-четвертих класів вчилися в одній великій кімнаті в приватному будинку Ковача. А в 1951 році була побудована школа із чотирма класними приміщеннями. В цій же школі вечорами двічі-тричі на тиждень демонстрували художні фільми. Кіномеханіком працював Дезидерій Сенек.

Більшість людей в радянські часи працювали в колгоспі та на промислових підприємствах Вилока. Зараз в селі проживає 126 чоловік. Виживають за рахунок підсобних господарств. Правда, швидкими темпами скорочується кількість корів. Їх зараз лише 10, а ще недавно було 40. Тим не менше, люди проявляють кмітливість і підприємливість, використовуючи близькість до Тиси. Так, вони щороку зрізають лозу верби, сушать і продають в Ізу. Цікавим є і досвід одного підприємця, який на своїй земельній ділянці вже декілька років вирощує червону американську лозу, завезену з Польщі. ЇЇ врожайність в рази більша за відомі у нас сорти верби, має більшу гнучкість, їй віддають перевагу майстри лозоплетіння.

Уродженцями Чонкаша є відомі в районі люди. В першу чергу це Конар Іван Дмитрович, на жаль, уже покійний (1942 – 1995 роки). Показав себе хорошим організатором і керівником, очоливши райком добровільного товариства сприяння армії і флоту, ініціював і очолив будівництво бази по вулиці Івана Франка. Здібного керівника помітили і висунули на роботу в міську раду – працював заступником голови. Довгий час керував швейною фабрикою, одним із найбільших підприємств району. В нелегкі часи під його керівництвом стабілізувалася робота колективу, була проведена приватизація фабрики трудовим колективом, що сприяло більш динамічному розвитку підприємства.

Немала роль Івана Дмитровича і в переході на кооперацію з іноземними фірмами, відомими своїми трендовими виробами у всьому світі. Це дало можливість освоїти нові сучасні технології, залишатися довгі роки на плаву в часи економічної розрухи в Україні. Ветерани фабрики, яким пощастило працювати з ним, дотепер тепло відгукуються про нього.

Ще один виходець із Притисянського – Іван Юрійович Івашко. Працював спочатку в торгівлі завідуючим базою комбінату громадського харчування. Енергійного молодого спеціаліста перевели директором Вилоцького об’єднання громадського харчування. Тут проявив себе як новатор, може вже не всі згадають ресторан «Чотири пори року» у Тисобекині (Бобовому), але всі пам’ятають про екзотичну на той час фірмову страву – кури-гріль. Так от, будував цей ресторан і запроваджував нові форми господарювання саме Іван Юрійович.

Після цього його направляють для зміцнення керівництва Виноградівського об’єднання громадського харчування. Тут він також залишив яскравий слід. Ресторан «Чорна гора» в Малій Копані був побудований і відкритий під його керівництвом. Щоб поліпшити обслуговування відвідувачів, запровадити нові форми роботи і страви, Івашко І.Ю. стажувався в ролі директора ресторану «Ґаздівська пивниця» в словацькому місті Кошіце. І недаремно, бо «Чорна гора» стала дуже затребуваним місцем відпочинку.

Далі - робота в Великокомятівському сільпо. Коли виникла вакансія директора комбінату громадського харчування в Виноградові, то районна влада без вагань доручила йому цю ділянку роботи. Те, що та система не змогла вижити в нових умовах, аж ніяк не можна покласти вину за це на керівників.

                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини

Джерело: Голос Карпат

Переглядів: 109 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright ParVY © 2009-2017
Хостинг від uCoz