Виноградівська централізована бібліотечна система
П`ятниця, 06.12.2019, 04:54
Меню

Реєстрація

Пошук

Погода
Виноградів

Форма входу


Категорії розділу
Історія району [64]

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 127

Статистика

Головна » Статті » Історія району » Історія району

Картини з історії міста Виноградова та нашого району. (Картина сьома)

Картина сьома

Так склалося, що коли мова йде про видатних людей Виноградівщини, то зразу згадують Імре Ревеса та Белу Бартока. Ось і нещодавно в газеті було опубліковане надзвичайно цікаве інтерв’ю про зв'язок відомих художників з Виноградовом. Звичайно, погоджуюсь, що Імре Ревес був найбільш  значною постаттю в когорті художників, зв’язаних з Виноградовом. Але в своїй  замальовці хочу зламати сталий стереотип, і розширити список людей які прославили Виноградівщину. Повірте, їх є немало, але з часом пам'ять про них пропадає. В деякій мірі, пишучи про них хотів би відновити історичну справедливість.

 Розпочну з сім’ї Ком’ятіїв, про їхній внесок в історію Виноградівщини. Так, в далекому 1530 році канонік Бенедек Ком’яті, був учителем і вихователем дітей Перені в замку «Нялаб». Його з Хуста, куди він сховався від епідемії холери в Братіславі, запросила Перені Фрагелан Каталін. Але прославився він не цим – у вільний час перекладав Біблію з латині на угорську мову. Як результат, в 1533 році переклад послань від апостола Павла виходить у Кракові, як перша друкована книжка на угорській мові. І саме цікаве, що канонік родом з Севлюша.

 Представники цієї сім’ї відзначилися і тим, що завезли у Севлюш першого православного священника. А було так – на кінці XIX початку XX століття угорська влада заборонила проведення богослужінь і релігійних треб на русинській мові. Крім того, багато священників встановили не підйомні тарифи за похорони, хрещення, шлюб, що викликало справедливе незадоволення. Одним із проявів цього були масові виходи з лона греко-католицької церкви і перехід до православ’я.

 Так, сім’я Ком’ятіїв поїхала за православним священником і як говорили в народі: «з гір» привезли на возі його і сім’ю, поселивши їх на вул. Копанській в районі колишньої школи №2. Молебні вони здійснювали в приміщенні, яке належало Ком’ятіям і було переобладнане під церкву. В радянські часи тут був корпус школи  №2, який в народі так і називали «православна», а основний «ліхтерка». Зараз в колишній православній церкві розміщений магазин продтоварів по вул. Копанській, 101.

 Хочу нагадати ще один епізод з життя  цієї сім’ї. На зелені свята згідно прийнятих канонів священник із вірниками співав: «Царю небесний  утішителю…» В цей час в церкві знаходився, підісланий жандармами, шпигун, який доповів, що тут моляться за царя. Коли почали виясняти, то виявилося на титульному листі молитвеника був напис: «З благословення Его Величества царя всея Руси Александра II». Слідство закрутилося і довело, що цей молитвеник закупив в Галичині Теодор Ком’яті, тодішній церковний куратор і разом із сином Михайлом нелегально перевезли через польсько-австрійський кордон. А так як він уже на той час помер, то арештували його сина Михайла, яког о невдовзі і засудили до смертної кари. На щастя, в 1916 році помер цісар Франц Йосип, а в зв’язку із коронацією Карла IV була оголошена амністія, згідно якої М. Ком’яті, незважаючи на похилий вік, який не підлягав мобілізації, був направлений  на передову. Відслуживши до кінця війни, він знайшов і викупив, конфіскований владою молитвеник. Після цього ним продовжували користуватися священники. Було б цікаво, якщо б православні священнослужителі Виноградова пошукали його і повідомили читачам про долю цього раритету.

         Більше того, нещодавно дізнався, що за особливі заслуги одному із членів сімейства, не виключено, що Комяті Бенедикту було даровано поселення, яке потім стало іменуватися Комятами . Звичайно ми не володіємо достовірною інформацією, але було б цікаво якщо б члени цієї великої сім’ї з видатними постатями підключилися до пошуків королівської грамоти.     

Не менш захоплюючою є історія ще одного нашого земляка Івана Зейкана. Народився він у с. Карачин нашого району, встановити точну дату народження не вдалося. Ця загадкова постать першого закарпатця, який поїхав у Росію. Вчився він у Сотмарі, Львові, в університетах у Регенсбурзі, Празі та Відні. Пішов на службу  до Петра I як перекладач латини. Був у російській делегації при підписанні мирного договору з турками, потім протягом 13 років в складі російської групи дворян по вивченню морської справи в Англії, Голландії, Франції, Італії, Іспанії. Володів латинською, французькою, угорською, російською, німецькою мовами.

         Петро I призначив його вчителем свого 7-річного внука і Зейкан  майже чотири роки учив мови престолонаслідника.   Але проти нього велися інтриги, в першу чергу, тому що, колишній учитель-німець був відсторонений за про австрійські переконання, а по-друге ,нібито, Зейкан має на онука «унійний вплив».  Але в це важко повірити, бо зберігся лист Волинського православного архієпископа Лопатинського, який хвалить Зейкана за його «благочестие и умение».

 7 травня 1727 року його вихованець вступає на трон. Розгортається боротьба за вплив на 12 річного царя. Тоді І. Зейкана усунули з двору. Приписують це Меншикову, який фактично став самовладцем. Зейкану не дозволяють, навіть, продати свої маєтки і під вартою вивозять із Росії, заборонивши в’їзд до неї. Восени 1727 року він повернувся в Карачин у свій маєток.  Австрійська влада видала слідуючий циркуляр «інтереси Австрійської держави вимагають, щоби ця загадкова постать не покинула територію Закарпаття. На це треба звернути увагу прикордонникам і збирати на нього всі дані».

         Після усунення Меншикова, цар та інші придворні просили Зейкана повернутися в Росію, але австрійці відмовили у видачі паспорта. Він був обмежений у пересуванні – навіть збирати виноград міг піти лише за спеціальним дозволом. Він намагався перейти кордон нелегально, але його впіймали і продовжували наглядати за ним аж до самої смерті в 1739 році. Зейкан писав літературні твори латинню, декілька з них зберігаються в Будапештському державному архіві.

 Знаменитим є і уродженець Вербовця одіозний Вербовці Іштван (1458-1541) суддя трибуналу, канцлер, верховний суддя. Головною його працею є сумнозвісний кодифікований феодальний правовий кодекс «Трипартіум». Навіть головна вулиця в Севлюші довгий час називалася в його честь.

Погляньте на цей фотознімок. Правда, дивовижно схожа людина на Юрія Івановича Балажа, колишнього викладача виробничої  справи в 1-ій школі? Але це не він, це уродженець Виноградова Коменіцкі Йожеф. Народився він 31 березня 1923 року. Початкову і горожанську школи закінчив при чехословацькому режимі. В цей період в зв’язку із тим, що батько багато раз міняв місце служби жив у Берегові, Іршаві, Міжлаборцях. В 1938 році після смерті батька знову потрапляє до Виноградова, де його всиновлює бездітний дядя. В 1938 році його приймають в Севлюшську Угорську королівську державну залізо- і металопромислову школу (так тоді називався сьогоднішній коледж). Випускник 1941 року, маючи вибір, опинився по підказці знайомих на збройному заводі  (FEGYRVERGAR).

 Почав працювати з 15 вересня 1941 року службовцем із місячною зарплатою 180 пенговів з місячним випробувальним терміном. З 15 жовтня 1941 року договір було продовжено на безстроковий термін. 

 На збройному заводі він працював у відділі технологічної оснастки. Під час його роботи на цій посаді, аж до 1945 року, якраз виготовлювалася оснастка для важкого автомата 36.М20мм і рушниць для піхоти, 1943.М пістолета, а також 50мм 39.М гранатомета. Пізніше він з вдячністю згадує ці роки і признався що кожному інженеру-конструктору потрібно декілька років попрацювати технологом. До Будапешта приближався фронт – тому було прийнято рішення евакуювати завод в Мошонмодьоровар і розмістити там обладнання в приміщеннях текстильного заводу, але баржі із станками і оснасткою без зупинки перевезли в Австрію.

 На збройному заводі відносно швидко почали ліквідувати наслідки війни приводити до готовності підприємство. Завод був захоплений радянськими військами, командир підрозділу майор Кобачіші після перевірки на благонадійність дозволив 40 особам приступити до роботи. В той час головний інженер заводу згадав, що «синок» Йожеф володіє русинською мовою на рівні материнської і до кінця перебування на заводі радянських воїнів був незмінним перекладачем, виконуючи основну роботу, яку починав під керівництвом відомого конструктора Елоді Лайоша. Всі замовлення виконувалися вчасно, а розроблені нові типи пістолетів виготовлені в необхідній кількості виставлені замовникам.

         В цей час Міністерство машинобудування Угорщини отримує ліцензійну документацію на 7,62 мм ТТ-33 (пістолет Токарєва, Тула) та 7,62 мм гвинтівку Мосіна, а також 7,62 мм снайперську гвинтівку 48.М. Коменіцкі в цей час веде всю російськомовну документацію, перекладає ї на угорську. Розширюється завод,  перед ним ставляться нові завдання. Коменіцкі розуміє, що потрібно продовжувати навчання – він поступає в Будапештський технічний університет на факультет технології  машинобудування. Після 11 семестрів (плюс 1 рік дипломного проектування) в 1960 р. захищає диплом, пов'язаний із вдосконалення виготовлення  зброї.

         На заводі в 60 роки минулого століття формується колектив конструкторів – серед яких і Коменіцкі – які можуть конструювати не лише згідно радянських ліцензій, а здатні розробляти власні конструкції. Поступають замовлення із Бельгії, Англії. Коменніцкі виходить на перші ролі, а згодом стає Генеральним Конструктором стрілецької зброї Угорщини. На його рахунку десятки розробок, в тому числі пневматична, мисливська, поліцейська зброя. Міністерство оборони Угорщини взяло на озброєння декілька видів зброї, спроектованих нашим земляком. В його трудовій книжці лише одне робоче місце, якому віддав 42 роки. Помер 4 грудня 1997 року.

         Не менш великі постаті в історії  народилися у Великих Ком’ятах – це два священнослужителі. Єпископ Василь Попович (1796-1864) патріот і вождь, патріарх русинського народу Закарпаття. Він запровадив русинську мову як офіційну в єпархії і парафіях, заснував русинські школи в усіх селах краю, боровся за існування тих шкіл, домігся навчання руської мови в гімназіях в Ужгороді, Мукачеві, Сигеті, підніс єпархію духовно, матеріально і культурно.

Іван Фогарошій-Бережанин народився 25 березня 1786 року. По батькові його звали Федорович, а в школі записали під прізвищем Фогарашій. На священника був висвячений у 1813 році. Від січня 1814 року був віце-ректором духовної семінарії в Ужгороді, а далі, ще того ж року, його призначили помічником священника при церкві св. Варвари у Відні й залишався парохом аж до своєї смерті у 1843 році. Це була високоосвічена людина із знанням української, латинської, німецької, румунської, угорської, словацької мов. Хоч він прожив в далеко від рідного краю, він жив із Закарпттям і в любові до своєї рідної мови, до свого народу, посвятив йому свої наукові праці. В 1827 році він написав великий твір про Закарпаття і частину його послав під псевдонімом Івана Бережанина Орлаєві в Росію. Тут Фогарошій подає різницю між мовою руською (українською) і російською: «Беседа их (русинов) по большей части малорус ской совершенно изходна есть , і в об щем взявши от церховного и  великороссійского язика отличается».

  У 1833 році Іван Фогарашій видав у Відні свій науково-патріотичний твір «Русько-угорська ілі мадярська граматика». Написаний він по руськи. Іван Фогарашій – це передовий науковий борець за збереження української мови і національності на Закарпатті.

В Мукачівському монастирі знайшли написане півуставом «Закарпатське Євангеліє» датоване 1401 роком. Це унікальна пам’ятка. Ця книга завершується словами «Сия тетраевангелія написана в Налабском граді, (тобто в королівському замку) у Михайлевій избі Кралхазской в літо 6909 (тобто в 1401 р. ) Станиславом граматиком многогрішним». На цю тему у нас в районі відбулася наукова конференція, яка була висвітлена в цій газеті.

         Там же  в стінах замку «Нялаб» творив Ілошваї Шеймеш Петер, композитор, який займався всіма жанрами пісенного співу і віртуозно грав на лютні.

Для любителів історії є місце для пошуку, бо нашому районі є надзвичайно багато знаменитих людей.

 У Виноградові народилися:

- В 1789 році Чорба Йожеф – лікар, фізик;

- Мойоші Янош – ватажок куруців;

- В 1877 році Нодь Імре – письменник, драматург, директор театру;

- 13 грудня 1888 року Обермаєр Ерне – інженер-хімік, доктор с/г наук, лауреат (1949 р.) премії Кошута;

- В 1890 році Гегеші Кіш Пал – лікар, дитячий терапевт і психолог, член Угорської Академії наук.

- В нашому місті в 1923 році помер Ратоні Акош, популярний в ті часи виконавець опероточних пісень та шансонів. До речі проживав він у будинку, старому корпусі школи №4.

         Окремо хочу зупинитися на педагогічному колективі горожанської школи кінця ХІХ ст. Це були по-справжньому освічені широкого світогляду особи, які відігравали визначальну роль у міському культурному житті  були між ними і надзвичайно великих здібностей особистості. Я вже писав в першій частині про Міхаліка Йожефа (1860 – 1925), що провів археологічні дослідження міста і району, створив музей старожитностей у горожанській школі, він проводив археологічні та історичні дослідження, про що писав в «Археологічному віснику», географічні і краєзнавчі замітки в «Листку туриста», громадські і народногосподарські статті – в «Кошицькому оглядачі» севлюшській і декількох столичних газетах. Пізніше виїхав з Севлюша, був обраний членом-кореспондентом Угорської Наукової Академії. Ось якою постаттю був класний керівник Бели Бартока у першому класі горожанської школи в 1890 – 1891 роках.

         Нодь Габор вчив Бартока угорську мову, географію, співи також був неординарною людиною, дописувачем у «Сотмар і околиці», севлюшської газети, та незмінним організатором і невтомним учасником всіх культурно-мистецьких заходах.

         При таких вчителях не міг бути слабшим і їх директор – Барані Дюла, член Угорської Королівської Освітньої Ради. Написав підручник по природознавству для народних шкіл, який вийшов друком у Братиславі у 1891 році.

         У Виноградові народився його син, Барані Золтан (1888 – 1948). Історик літератури, писав на правничі та дипломатичні теми. Пізніше був імпресаріо Бартока в його швейцарському та американському турне.

         Ці та інші особистості були такими людьми, які були готові без егоїзму жертвувати своїми інтересами за культуру, більше того, вважали своїм обовязком  - це робити.

 Звичайно, цей ряд можна б продовжити. Думаю, було б цікаво, якщо б читачі познайомили нас із тими людьми, доля яких їм знайома.

 І насамкінець, хочу виразити щиру вдячність О. Бендасу Данилу Степановичу, Баботі Івану Йосиповичу, Гері  Василю Едуардовичу, людям без них я не зміг би написати цих замальовок.

 Окрему подяку виражаю Олександрі Татарській та моєму синові Мирославу за допомогу в комп’ютерному наборі та редагуванні статей.

 

І. Біланчук

Житель м. Виноградова


Переглядів: 510 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright ParVY © 2009-2019
Хостинг від uCoz