Картина шоста

 В цій частині хочу висвітлити ряд проблем, які дуже довго замовчувалися радянськими істориками.

 2 листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано віддав найбільші три міста Підкарпатської Русі – Ужгород, Мукачево і Берегово разом з навколишніми селами сусідній Угорщині. До неї відійшли декілька сіл з нашого району, в тому числі і такі чисто українські села як Руська Долина, Пушкіново,хутір Чонкаш. Уряд, тепер уже Карпатської України ( другий автономний уряд змінив назву «Підкарпатської Русі» на «Карпатську Україну») на чолі з прем’єром Августином Волошином, змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в м. Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами там не могли, і тому багато урядових службовців поселилися у Севлюші, населення якого значно зросло. У зв’язки з угорською анексією змушені були покинути Ужгород патріоти своєї землі знаменитий хірург Фединець, видатні терапевти Немеш і Микуланинець, відомий невролог Долинай. Всі вони поселиися в нашому місті і лікували людей в крайовій лікарні.

 До речі, польське консульство знаходилося по нинішній вул.. Миру під номером 65.

 Незважаючи на важкі комунікаційні умови, економічне життя йшло нормально. В магазинах був товар і порівняно недорогий.

 12 лютого 1939 року відбулися вибори до Карпато-Українського національного об’єднання, проголосувало 89,3 відсотків виборців.

 11 березня у великому залі міського будинку відбувся святковий концерт присвячений 125-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом із студентами чоловічої та жіночої семінарії евакуйованих з Ужгорода. Чоловіча семінарія з 193 студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи №1, а жіноча – з 164 студентками, була розміщена в колишньому будинку іврітської школи (тепер це споруди взуттєвої фабрики). Ніхто тоді не думав,що це останній український культурно-просвітницький захід на довгі роки. Ніхто не міг передбачити, що 13 учасникам концерту залишилося жити всього 4 дні.

 Вранці, у вівторок 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію, утворивши там свій протекторат. Словаки оголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом. Одночасно Гітлер дав згоду угорцям на окупацію Карпатської України.

         На захоплення Підкарпатської Русі було виділено 50 тис.-ий військовий підрозділ (3 змішані бригади, одна кавалерійська і одна недоукомплектована моторизована бригада.)Угрупуванням командував генерал Ференц Сомбатгеї.Угорська армія наступала трьома головними напрямами.Найбільш важливим напрямом вважався – на північ від Ужгорода долиною Ужа.Метою було швидке захоплення перевалів і серпантинів до Перечину, м.Березного, Дубриничів, Великого Березного, звідки наступ роздвоювався на захід до Словацького кордону і на схід до Сваляви.Другою метою було досягнення польського кордону і Ужоцького перевалу.Другий військовий клин був направлений від Мукачева на північний схід.

         Третій напрям угорського війська був запланований долиною Тиси від Фанчикова до Виноградова, а звідти до нового головного міста Підкарпатської Русі – Хуста.Звідти наступ мав продовжуватися долиною Ріки до Торунського перевалу.Дальший наступ угорський генералітет планував від Хуста до Буштина, Тячева, Солотвина, Рахова, Ясіня і до Яблунецького перевалу.

         16 березня в 05:00 був виданий наказ про пришвидшення евакуації  чехословацьких військових підрозділів і цивільних з Хуста. Відступ в напрямі Тячева пройшов організовано, на автомашинах. Остання автоколонна залишила Хуст в 14:00.

         Перед північчю з 16 на 17 березня в районі Тячева на машині з номером R-1 пересік румунський кордон декілька годинний президент Карпатської України Августин Волошин. Він через Румунію і Югославію добрався до Німеччини.

         Частина добровольців-фанатів з так званого генерального штабу Карпатської Січі (М.Колодзінський, В.Кошшак, С.Єфремов та ін.) на другий день проголосили президента зрадником, оголосили «мобілізацію» і розпочали організовувати захист проти угорського війска на рубежі Рокосово – Хуст. Німецький консул в Хусті викликав М.Колодзінського, щоб січовики не робили збройного опору. Колодзінський на це відповів, що «у словнику українських націоналістів не існує поняття капітуляція». За добровольство націоналісти, січовики і студенти семінарії із Севлюша і Хуста заплатили своїми життями. Тут на легендарному нині Красному полі відбувся нерівний бій, що тривав декілька годин і в якому загинуло і 13 студентів із учительської семінарії Севлюша. Кожен з цих юнаків добровільно пішов захищати свій край – на фронт їх ніхто не посилав.

         Тим кому вдалося врятуватися, намагалися перетнути румунський кордон, але румуни відмовилися їх прийняти і віддавали до рук угорської жандармерії. Біля Румунського кордону загинули і керівники генерального штабу Січі.

         Чотириденна чехословатсько-угорська війна закінчилася окупацією Підкарпатської Русі. Сторони оголосили про жертви. Чехословаки мали 70 мертвих і 120 поранених з числа військовослужбовців. Угорський генеральний штаб повідомив про 72 мертвих і 244 поранених. Але на мою думку їхні втрати мали бути набагато більшими з погляду, що вони вели атакуючі дії. Але враховуючи організований відступ чехословацьких вояків врешті-решт можна погодитися з вищенаведеними цифрами. Найбільші втрати понесли бойовики – січовики. Точних даних про кількість жертв немає. Угорська армія визнала їх бандитами і на місті знищувала.

В суботу 18 березня 1939 року військовий комендант міста і району І. Сабоді наказав арештувати всіх українців – активістів, які не змогли емігрувати.

 Чинилися обшуки, арешти. Під вечір всі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами і селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в’язнів. На допитах їх били, в т. ч. і пістолетом по зубах, биття супроводжувалося лайкою, що принижувало людську і національну гідність ув’язнених.

 Так продовжувалося до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня ( 16 квітня був Великдень, який співпав з цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, прикували ланцюгами один до одного і відвезли в концентраційний лагер в Кривій. З Кривої біля Хуста в’язнів відвезли в інший табір «Ворю Лопош» біля міста Ніредьгаза. Якщо когось цікавить табірне життя в ньому прочитайте Гренджу Донського, який детально це описав.

 У середині літа арештантів звільнили. Багато з них на все життя підірвали здоров’я.

 Через кілька місяців військову адміністрацію замінили цивільною. Місто приєднали до угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітату призначили Севлюшського адвоката Шімонфолві.  Розпочалося життя в нових умовах.

 В школах запровадили навчання угорською мовою лише в горожанській школі були класи з «угро-руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум.

 Ферментаційний тютюновий завод, на якому працювало 850 чоловік, закрили, а його будівлі були використані під військові казарми.

         Особливо важко прийшлося широким масам трудящих в місті і комітату в роки війни, тягар якої впав на плечі робітників, ремісників, селян. Нескінченні реквізиції, нестача продуктів і скачок цін на них ставили в нестерпне становище і без того бідних трудівників.

         В роки чорної реакції, незважаючи на великі труднощі і небезпеку, комуністи перейшли на підпільне становище, проводити роз’яснювальну роботу серед населення, викривали фашистський режим. В місті діяла партійна група і підпільний окружком партії, який очолював робітник-швець Г. Вальберт.

         Однією із форм протесту проти окупаційного режиму був перехід населення (в основному молоді) в СРСР. Першими в Радянський Союз в 1940 році перейшли С. Ромочуський, Ф. Дорогій, М. Філекі, П. Кляп, М. Танчинець. Потім вони воювали в рядах 1-го Чехословацького армійського корпусу генерала Л. Свободи.

         Хочу привідкрити деякі аспекти як чехословацький уряд у вигнанні під керівництвом Е.Бенеша в Лондоні захищав інтереси наших земляків, які 20 років були громадянами Чехословакії. Трохи історії телеграфним стилем. 18 липня 1941 року. В Лондоні підписаний договір між урядом Чехословакії у вигнанні і СРСР, яким було встановлено дипломатичні відносини між ними. Радянський союз погодився сформувати чехословацьке військове угрупування в СРСР. Там же були виписані домовленості про ув’язнених русинів у таборах Гулагу, які могли влитися у військо як громадяни Чехословакії. Але тут почалася підкилимна боротьба. Підписана угода дозволяла начальнику чехословацької військової місії в СРСР полковнику Геліодору Піка вимагати від радянського уряду звільнення з концентраційних таборів русинів-закарпатців. Радянський уряд до виконання цього пункту підійшов неохоче, а тут проти їх звільнення виступила чехословацька комуністична еміграція у Москві. Їхньою аргументацією було те, що русини заражені антикомунізмом і фашизмом які ще посилилися під час їх перебування в лагерях. У військових підрозділах вони стануть деструктивними елементами. 7 грудня 1941 року. Полковник Г.Піка звернувся до Л.Берії з вимогою виконання домовленості. 3 січня 1942 року. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила амністію інтернованим і ув’язненим чехословацьким громадянам. 12 лютого 1942 року. Більшість русинів залишається в таборах з того приводу, що їх радянські органи визнали за угорських громадян. Полковник Г.Піка, який вів перемовини з генералом Панфіловим привів контраргумент, що ті громадяни втекли в Росію до угорської окупації Підкарпатської Русі, і всі вони до 30 вересня 1938 року мали чехословацьке підданство. 6 березня 1942 року. Полковник Г.Піка проводить переговори з представником НКВС майором Г.Жуковим про звільнення русинів з Гулагу. Жуков аргументував що тим людям не можна довіряти. На це Г.Піка дав особисті гарантії, що русини налаштовані проти Угорщини та Німеччини. Тоді Г.Жуков почав вимагати щоб йому був представлений поіменний список русинів, добре знаючи, що зробити такий документ важко і потребує багато часу. Помічник Г.Піки, поручик Андрій Патрус, через декілька місяців після відвідин 29 лагерів Гулагу подав список на 20 тисяч русинів. 24 березня 1942 року. Г.Піка звернувся до президента Бенеша про організацію пропагандистської кампанії за звільнення русинів із тюрем із залученням Великобританії, США та використання світового з’їзду русинів, який мав відбутися в США. Це повинно було полегшити участь ув’язнених закарпатців. 5 жовтня 1942 року. Радянський представник при чехословацькому уряді в Лондоні Богомолов при перемовинах із міністром І.Феєрабендом сказав : «Радянська сторона проти створення підкарпатських підрозділів при нашій бригаді в Росії. Вважаємо підкарпаторусів за неприятелів так як вони воюють проти Радянських військ в складі угорської армії. 19 листопада 1942 року. Президія Верховної Ради СРСР схвалила декрет «Про амністію втікачів із Угорщини карпаторусинів, українців і словаків, які до розчленування Чехословаччини були її громадянами.» Початок березня 1943 року. Чехословацький корпус з уральського Бузулука від’їхав на фронт. В ньому було 974 воїнів і офіцерів. В їх числі було 264 русини з них 2 жінок. Ось так формувався корпус  Людвіка Свободи. Про це нам знати було суворо заборонено а чехословацькі історики під тиском радянської цензури сором’язливо мовчали.

 В місті діяла Севлюшська антифашистська підпільна організація, члени якої допомагали партизанам-десантникам групи Ф. Потокі в організації конспіративних квартир і тайників для радіостанцій, придбанні документів, продовольства, виконували роль зв’язківців.

 В лютому 1944 року карателі напали на слід підпільників. 17 червня 1944 року після жорстоких катувань в застінках контррозвідки і тюрмах окупанти на центральній площі міста публічно розстріляли найбільш активних учасників антифашистського підпілля – севлюшських патріотів – О. Гандеру, М. Гичку, М. Форкоша, С Форкоша, Є. Лейзмана, Є. Лебовича, М. Шварца. Їх поховали у спільній могилі міського кладовища (по нинішній вулиці Вакарова).

 Весною 1946 року їхні тіла були ексгумовано і перевезено на площу Миру, де споруджено пам’ятник, а на місці розстрілу встановлена меморіальна дошка.

         Не можна обійти мовчанням і про становище єврейського населення . В кінці квітня 1944 року міські власті створили гетто для євреїв. Воно займало територію в межах теперішніх вулиць Шевченка, Франка, Української та Пушкіна.

 В кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з’явився уповноважений міських властей у супроводі жандармів. В їх жильців відбирали золото і срібні речі, гроші, а самих відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували майже місяць, а потім нещасних відвозили в табори смерті в основному в Освенцім.

 Усе рухоме майно – меблі, посуд, одежу, взуття, транспортні засоби звезли в синагогу. Частину добра розпродали, іншу – розграбували.

 В кінці травня 1944 року трьома ешелонами з вокзалу Севлюша було вивезено 9840 євреїв, з яких 95%загинуло.

         24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська четвертого Українського фронту, воїни 138 стрілкової дивізії (командир-полковник В. Є. Васильєв) 17-го гвардійського корпусу (командир - генерал-майор О. І. Гастилович).

 Ось як описала цей факт моя бабка яка жила по вул. Копанській: «З сторони Копані появився невисокий солдат з автоматом наготові, вів за уздечку коня. Я ще таких людей не бачила – криві ноги, вузькі очі, темне лице, стало страшно, чистий песиголовець.

Але він спитав: «Бабушка, немцы есть?» Я заспокоїлася і сказала «Втікли!» Він дав сигнал і в город вкотилася дивізія.

 Війна не нанесла Севлюшу якихось істотних руйнувань. Але за ці роки в демографічній структурі відбулися значні зміни. Багато жителів Севлюша і району загинуло в фашистських тюрмах, концтаборах. Певна кількість населення покинула місто, переселившись в результаті військово-політичних змін в інші країни. Війна нанесла страшний удар по Єврейській общині. Прихід Червоної Армії негативно позначився на угорському населенні. Сталінський режим став причиною значних репресій як серед угорців, так і серед німців, українців Закарпаття. Це не минуло І Севлюша.

         І накінець про долю Угочанського комітату. Зараз його територія поділена так: на заході – 0,1 квадратних кілометрів неугідь належить Угорщині і входить до складу Соболч-Сотмар-Берег області. Південна частина відійшла Румунії і входить до складу Сотмарської області. Після розпаду Радянського Союзу північна - належить Україні, найбільша - Виноградівському, менші Хустському і Іршавському районам.

І. Біланчук

Житель м. Виноградова