Картина четверта

 Як уже згадувалося в попередній публікації скасування кріпосного права позитивно відобразилося на розвитку економіки всього краю, в т. ч. і Виноградівщини

 Під кінець XIX століття через Севлюш прокладено широколінійну залізницю Чоп-Ясіня і вузькоколійну в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислів. В цей час у місті відкрили завод по рафінуванню спирту. Почали діяти два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси відкрили кар’єр по видобутку андезиту і трахіту.

Трахіт – це світла гірська порода зернистої будови.

 У 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. Так, на карті Європи появилася Австро-Угорщина. Що це дало нашим землякам? Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. Були запроваджені більш високі стандарти в освіті, медицині.

 Діти міста здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко-католицькій, римо-католицькій і реформатській. В цих навчальних закладах один церковний учитель – дяк, одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко-католицькій церковній школі частина предметів викладалася по -русинськи. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній горожанській школі. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, які згоріли. Після пожежі в 1903 році місто побудувало для школи двоповерховий будинок. Зараз тут розташована СШ №1. В цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець. Звичайно, була і єврейська школа. В районі також розвивалася база освіти. Дуже багато в цьому плані зробив Оцип, про якого нещодавно був опублікований матеріал в нашій газеті.

 Тепер дещо про міський уряд. З другої половини XVIII і до початку XX століття він був розташований в старовинному будинку в міському парку по вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок в 1920 році згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні споруди і майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев: тюльпанові, оцтові, столітні платани, японські софори та інші. В 1930 роках було зведено гарний двоповерховий міський урядовий будинок. У ньому донедавна працював міський уряд і пошта, а зараз це Будинок культури. По вулиці Пушкіна навпроти тодішнього міського уряду стояв старовинний кам’яний будинок із дахом, як у китайських пагодах. Це була пошта. Останньою начальницею її була донька знаменитого угорського художника Імре Ревеса. Він прожив останні роки свого життя в цьому будинку. Помер в 1945 році. Будинок не зберігся.

 У другій половині XIX століття вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся з кам’яного вугілля. Газове підприємство знаходилося на території сучасної електропідстанції (зараз вул.

 На початку XX століття, коли у Севлюші побудували електростанцію газове підприємство перестало існувати.

 На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї – будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю. Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби 1703-1711 років, а ще пізніше революціонери 1848-1849 років. Останніми в’язнями тюрми були представники інтелігенції, свідомі селяни іи робітники-патріоти за часів гортіївської окупації в 1939-1944 роках. В 1980 роках в’язницю знесено, а на її місці зведено продовольчий магазин (біля банку «Аваль»).

 У кінці XIX ст. на будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а з двох боків прибудовані двоповерхові крила в стилі пізнього барокко. В 1960-1970 роках тут працювали два факультети Ужгородського державного університету. Зараз тут розмістилася школа №3 з угорською мовою навчання. Також в кінці XIX століття поблизу залізничної станції був споруджений заклад для виховання підлітків-сиріт.

 Фасад будинку прикрашений елементами усіх архітектурних стилів. Він є цінним пам’ятником архітектури. Зараз тут дитбудинок №3.

 Із інших архітектурних цікавинок – це дворець Перені. Після штурма в 1557 році королівським військом замка «Канків», в якому знаходився Перені, він став непридатним для житла. Для його відновлення потрібно було багато коштів. Барон вирішив побудувати дворець недалеко від замка, щоб у випадку небезпеки можна було перейти в більш стратегічно вигідне і безпечне місто.

 Спочатку дворець був одноповерховим, але тільки в XVII віці був надбудований другий поверх, башти на кутах отримали гарне завершення, на центральному фронтоні різаліт і герб, фігурні водозливи. Дворець набув відтінку легкого барокко. Перший поверх використовувався під господарські потреби, на другому – були житлові приміщення і велика зала. Вона прикрашена фрескою із зображенням Агасфера і цариці Есфіри. Біля дворця розбитий парк, на підході до споруди стоять одноповерхові флігелі. Зараз у дворці розмістився райвно.

 В середині XIV століття побудований костьол – римсько-католицький храм «Вознесіння». Костьол має складну і багату історію. В пору розквіту міста був його суспільним центром. Сюди горожами приходили не тільки на богослужіння, але і збиралися для вирішення життєво важливих справ. З дзвіниці костьола вартовий слідкував, чи не наближаються вороги. В 1748 році єпископ із Егера Баркоці передає цю споруду католикам. В пам'ять про цю подію над головним порталом костьола вибитий герб єпископа. Фрески прикрашають храм з XIX віку. До речі, костьол тричі перебудовували. На північній стороні видні елементи ромського стилю, на південній – елементи готики. В радянські часи костьол довгий час використовувався не за призначенням, а в 1998 році повернутий римсько-католицькій спільноті.

 Велика нестача орної землі та відсутність промислових підприємств змусили жителів міста шукати роботу в інших регіонах або і за кордоном. Проте заробітчани не забували рідного Севлюша із своїх грошей прикрашали греко-католицький храм (зараз православний – на площі Миру). Зокрема і мій дід Бандера Іван Юрійович з своїми товаришами встановили там хрест. Кого цікавить може подивитися надписи на постаменті, тут видно що гроші були зароблені шахтарською працею в Америці. Украшений цей храм також художніми віражами – цінними пам’ятниками мистецтва. Вони вважаються дотепер найкращими в області. Як свідчить надпис один із вітражів з кольорового скла виготовлений також за кошти мого діда.

 На початку XX століття Німеччина ставила собі за мету домогтися переділу колоній у світі. Але для цього потрібно було розпочати і виграти війну із західними країнами. Причина для її розв’язання скоро знайшлася. В червні 1914 року австро-угорська армія проводила військові маневри. Після їх закінчень генеральний штаб на чолі з наслідником престолу еругерцогом Францом Фердинандом та його дружиною їхали в Боснію й Герцоговину, що недавно були силою приєднані до Австрії. Мало хто знає, що їхали вони нашим містом. Цілий караван відкритих «фордів» пронісся по вул. Копанській. Про це ще довго згадували жителі цієї вулиці. Подружжя наступника престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла їх в Сараєві від пострілів сербського студента Гаврила Принципа. Це і стало приводом виникнення Першої Світової війни, що тривала чотири роки.

 Чимало страждань населенню Севлюша і району завдала Перша Світова війна. Від голоду і холоду терпіли діти і жінки. Чоловіків до 50 років, а пізніше до 60, було мобілізовано на фронт. Сильно підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувалися церковні дзвони від усіх конфесій. Одного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана» та «Марію» з дзвіниці Успенського храму, скинувши їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. В той час годинники мало в кого були, а голос цих дзвонів сповіщав городян, що вже 5-а година, полудень, чи 8-а година вечора. Прийшлося обходитися без них. 

Картина п’ята

Цю частину історії хочу присвятити подіям не таким давнім, але на жаль призабутим. Поразка на фронтах Першої  Світової війни, неурожай 1918 року внаслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю молочної стиглості та інші сільськогосподарські культури. Голод та епідемія грипу «іспанка» сприяли виникненню революційної  ситуації. 31 жовтня 1918 року Угорщина вийшла з монархії і стала республікою.

 Як вплинули ці події на наше місто та комітат? У місті створився народний комітет, який змістив головного жупана і обрав нового наджупана Калмана Волинського, русина за походженням. В школах поновилося вивчення руської мови. Коли стало відомо, що за горами проголошено Західно-Українську Народну Республіку, русинське населення міста направило до Хуста 50-членну делегацію. Очолював її молодий учитель Виноградівської церковної школи Юлій Ревай, котрий в 1938 році став міністром Карпатської України.

 У Хусті 22 січня 1919 року утворилася Руська Народна Рада, яка прийняла рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною. Хочу підкреслити, що йшла мова не про возз’єднання з Радянського Україною, адже такої тоді ще не було.

 22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався 33 дні. Містом і комітатом управляв директоріат, що спирався на «Червону гвардію» - військову організацію, утворену з добровольців. Центром став Севлюш. Директоріум складався з трьох чоловік – М. Чабана, М Фегира, Ш. Розінгера. Комендантом Севлюша став М. Горват, а членами міської комендатури – селянин комуніст М. Логойда, робітники Й. Барчек, К. Егрі, службовець О. Штейнбергер. Директоріум розмістився в колишньому комітатському управлінні, на даху якого  підняли Червоний прапор. З 30 березня в Севлюші почав діяти революційний трибунал. В квітні 1919 року в склад директорі уму ввійшли представники: від селян – М. Логойда (став головою директорі ума) і від інтелігенції – Й. Байс.

 Велику роль в мобілізації трудящих на виконання розпоряджень влади зіграла газета «Угочаимункаш» («Угочанський робітник»).

 І все ж якщо в цілому в Закарпатті Угорська Радянська влада протрималася 133 дні, то у нас в комітаті на 100 днів менше. Чому? Закарпаття хотіла прибрати до рук Румунія, бо його ніби-то в серпні 1916 року пообіцяла Антланта за вступ у війну на її боці. Частково мали міжнародну підтримку і амбіції Польща з приводу приєднання до неї Закарпаття. Було тут і прагнення Угорщини утримати Закарпаття в своїх рамках. Мала частина світової громадської думки підтримувала український народний рух за створення західноукраїнської держави (Галичина, Буковина та Закарпаття). А і тут ще на голову західним державам соціалізм в Угорщині. Вони, виконуючи свої обіцянки і бажання придушити комунізм, дали добро Румунії на окупацію Закарпаття. Румунське військове з’єднання весною 1989 року окупували Мараморошський комітат. Друга сильніша частина армії наступала на Севлюш. З наступом румунських військ в середині квітня 1919 року директоріум мобілізував всі сили на боротьбу проти інтервентів. 20-21 квітня недалеко від Севлюша частини 5-ої дивізії угорської Червоної Армії вступили в бій з румунськими окупантами. Після того, як стало відомо про вторгнення військ боярської Румунії, трудящі Севлюша із власної ініціативи озброїлись і захищали місто до останньої можливості. Обороною міста керував уповноважений по Угочанській жупі лейтенант замку вчитель С. Кутлан. Ось спогади сучасника тих подій: «того року весна була рання. Вся Чорна гора забіліла квітками черешень, груш, абрикосів та персиків. Великдень святкували вже знову за Юліанським календарем 23 квітня. Але настрій у людей був тривожний. На світанку зі сторони В. Копані доносилися глухі вибухи. Румунські окупанти пустили в хід пушки. До того ж і день видався похмурий. Дощило.Посвящення пасок пройшло наспіх. Люди швиденько розійшлися по домівках, вулиці міста опустіли. Раптом все притихло. «Червона гвардія» та ополченці  не витримали артилерійського вогню. Вояки покинули зброю і через поля та ліси втекли в напрямі Берегова, бо із заходу наступало чехословацьке військо, яке  як, відомо, щадило полонених.

 В цей час в місті утворився громадянський уряд під керівництвом адвоката Йоганеса, румуна за походженням. Нові власті вислали назустріч наступаючій армії парламентарів. На будинках Копанської вулиці з’явились білі прапори. До міста вступила румунська королівська армія. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок було виконано того ж дня на незабудованій ділянці Теківської вулиці.

 Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 року до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. В цілому окупація румунами запам’яталася жорстокістю і масовим терором. В народі про цю окупацію залишилася лише згадка про 25 канчуків за найменшу провину. Траплялися випадки, коли громадяни терпіли невинно,через незнання румунської мови. Так, невинно постраждав чесний громадянин, кравець, ГаборБольшої.  Увечері трохи затримався в майстерні. Його зупинили військові патрулі і щось запитали. Він не зрозумів, думав що питають ім’я. Він назвав себе «ГаборБольшої». Вояки вигукнули: «Ага большевик» - і тут же відлічили йому 25 гарячих.

 В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах – її вивчення. На щастя, окупація скоро минула. Як не дивно, але доля Закарпаття в той час вирішувалася в Америці. «Руська Народна Рада американських русинів» 12 листопада 1918 року на своєму засіданні прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки.

 8 травня 1919 року в Ужгороді зійшлися представники Ужгородської, Пряшівської, Хустської Рад – з них була створена Центральна Руська Народна Рада, головою якої був обраний Августин Волошин. Прибув і делегат від американських русинів Жаткович. Ця рада 15 травня 1919 року склала протокол про згоду на прилучення Закарпаття як автономної країни до Чехословацької Республіки. За основу був узятий документ американських русинів. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав визначила умови приєднання Підкарпатської Русі в т. ч. і Севлюша до Чехословаччини. Сталося це 10 вересня 1919 року.

 У наше місто чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 року. Під звуком військового оркестру румунські окупанти були випроваджені до дерев’яного мосту через Тису. До речі, це була гарна в архітектурному відношенні споруди завдовжки 420 м – найдовший міст через Тису. Він був перекинутий паралельно сучасному залізничному мосту.

 На жаль, він був спалений відступаючою армією в 1944 році. Розпочався 20 річний період відносно спокійного розвитку міста і району. В липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни між Чехословакією і Румунією.

 Якщо судити з того, що говорили старі люди за Чехословацький режим, то незважаючи на труднощі, то за 20 років було підвищено всі соціальні стандарти. Виноградівський район був поділений на нотаріати. Місто і селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати – громадські уряди, підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкування Севлюшському округові та комітату. Угочанський комітат був об’єднаний з Мараморошським з центром у Севлюші. Членів міських селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак, право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років.

 В день виборів громадянин з’являвся до виборчої дільниці (що, як правило, знаходилась у шкільному класному приміщенні) і вручав членам комісії посвідчення , отримував порожній конверт і кандидатські списки від усіх партій, ховався за ковдрою, що відгороджувала один з кутків класу. Тут вибравши один із списків, клав у конверт. Конверт опускав після цього в урну, а решту списків клав у ящик. Голоси підраховувалися в присутності представників усіх партій. Правда, ми нічого нового не придумали, але, на жаль, ламаємо голову над тим як в умовах демократії сфальсифікували, як не прикро це вдається.

 На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ.

І. Біланчук

Житель м. Виноградова