Картина перша

         В шкільні роки я не цікавився ні історією, ні літературою Закарпаття, тим більше минулим Виноградова і нашого району. Я в той час, як і вся молодь, захоплювався історією Великої Вітчизняної війни. Для нас в історії Закарпаття не було нічого цікавого. І не було нікого, хто б відкрив для нас велич минулого рідного краю. Згадую, що в шостому або сьомому класі декілька уроків було присвячено історії Закарпаття, але у пам’яті залишилася лише згадка про Довбуша.

 Така байдужість до нашої давнини зберігалася до нещодавна, поки не поїхав у Рахів, де звернув увагу на пам’ятник гуцулу із словами «Знаймо хто с’мо». Приємно вразив альбом «Рахівщина» - розкішне видання, в якому багато уваги приділено далекій минувшині. Не менш цікавою виявилася і книжка – «Місто в геграфічному центрі Європи».

 А що вже говорити про книги пана Аржевітіна про минуле с. Колочави і Міжгірщини. Їм можна позаздрити. Мабуть, це і явилося тим подразником, який мотивував мене взятися за більш детальне вивчення історії Виноградова і району.

 Треба прямо сказати, що в цій справі зустрівся з дуже багатьма труднощами. Всі документи в давнину були написані латинню, на жаль, якою я не володію. Довелося вивчати наші вітчизняні, радянські, угорські і чеські джерела. Велику увагу звертав народним переказам, тому що народна творчість органічно пов’язана з історією народу. Так крихітками збиралися дані, які вимальовувалися в окремі картини, котрі я виношу на суд читачів.

 Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині у період палеоліту. Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону Йосиф Міхалик ( в 1890-1910рр. ) учитель Севлюської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень з молодшої кам’яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей при школі. На превеликий жаль, його наступники не мали до музею інтересу, тому він не зберігся.

 Про заселення міста і району свідчать і археологічні розкопки – виявлено поселення біля Королева, знайдено вироби з міді і бронзи (III-II тисячоліття до н.е.) в Боржавському, Чепі. А в Дякові - цілу ливарню. Один з найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття (III і I століття до н.е.) і другий в Європі по кількості та значенню знахідок відкрито у Дякові  та Новому Клинові.

 Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже в IV столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими тюрксько-татарськими племенами. Відомий історик VI століття Іордан (історіограф походів Аттіли, 456 р.) подає важливі відомості про слов’янські поселення Карпат. Візантійський історик X століття Костянтин Багрянородний стверджує , що все Верхнє Потисся в VI столітті було заселене слов’янськими племенами. Слов’янські поселення того часу  були невеликі. Житлом їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися вони мисливством, рибальством, землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.

 Як відомо, в 896 році через Верецький перевал у Тисо-Дунайську котловину перейшли угорські племена. Однак їх панування не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. По-перше, тому що певно знаємо, що угорські кочівники лише пройшли Закарпаттям, захопивши Мукачево, Ужгородський і Земплинський замки – далі рухалися в Задунав’я в давню Паннонію. На початку X віку під ударами угорців-кочівників впала перша західнослов’янська держава – Велика Моравія.

 По-друге, в той час територія нашого району була болотистою, внаслідок розливів Тиси і Боржави та їх притоків. Дубові праліси з болотами робили ці простори важкодоступними.

 Як уже говорилося вище, поселення хоч і малі, тут уже були. Це підтверджують археологічні дослідження зроблені в околицях Малої Копані, Чепи, Дякова та біля замку «Канків».

 Існує декілька версій про приналежність колишньої території району. По одній цей регіон вважається TERRA NULLIUS (територія нічийна, нейтральна). По другій  в X-XII ст. в Нижнім Потиссі було окреме, залежне від болгар панство Ахтума. Треті вважають, що Закарпаття було в складі Київської Русі. Звичайно кожна з версій має слабі сторони, але поки не доведено протилежне, всі вони мають право на існування.

 З історії відомо, що в кінці свого правління Стефан I, скориставшись нападом візантійців на Болгарію, також оголосив їй війну і захопив Нижнє і Середнє Потисся, убивши там трьох князів. Угорські літописи повідомляють, що Стефан I мусів докласти багато зусиль, щоб зламати опір слов’ян у Потиссі. На мою думку, тоді й була приєднана територія району до складу угорського королівства.

 Севлюш, Сивлюш під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року – Виноградів. Виникло воно раніше, ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш достеменно невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто. В 2011 році я опублікував полемічну замітку «Скільки років Виноградову», в якій не погоджувався з так «званим» 750-річчям Виноградова. На жаль, ніхто її не взяв до уваги, можливо наші можновладці і не удосужилися її прочитати, а історики промовчали. На щастя, цей «ювілей» пройшов майже непомітно і ніяких згадок з цього приводу не залишилося.

 Отже, 1262 рік – рік надання місту королівських привілеїв. Цікаво, що ніхто з сучасних істориків не бачив оригіналу, або навіть копії цього документу. Найбільш ймовірно хтось із попередніх істориків ознайомився з цією грамотою, бо у багатьох джерелах приводяться вичерпні дані.

 Так, місто отримало право самоврядування, його населення мало право обирати старосту  (голову міста), могло вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатися полюванням і рибальством. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишати на своєму полі – нехай священник сам збере урожай. Городяни повинні були платити королю невеликий земельний податок, а в королівську армію щорічно посилали одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція виявилася живучою і збереглася до сьогодні. Громадянам забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Перелік пільг, дійсно, вражає. В зв’язку з цим виникає питання, а за що отримані ці привілеї? Після проголошення в 1222 році «Золотої булли» магнати мали найширші права над населенням, влада їх була безконтрольною. Тому городяни Севлюша не могли бути місцевими жителями, тим більше, що поселятися серед них баронам було заборонено. Логіка підказує, що це були колоністи-німці або італійці. Тим більше, що після монголо-татарської навали (1240-1242 рр.) територія Виноградівського району , як і всього краю, зазнала значного спустошення, населення його різко зменшилося. Угорський король Бела IV закликав на ці землі колоністів. Це звичайно, моє припущення, але на його користь говорить і той факт що слов’яни того періоду не займалися виноградарством, а цю культуру занесли до нас із Німеччини або Італії, які і навчили нас її вирощувати.

 І ще таке про привілеї. Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілей ну грамоту від короля Лайоша Великого у 1355 році. Однак, у спірних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх рішення було обов’язковим як для спірних сторін, так і для начальника королівського майна, коменданта замку «Нялаб». Це свідчить наскільки авторитетними були севлюське право і суд. Подібні привілеї намагалися отримати і інші населені пункти краю. Відомо, що в 1329 році Карло Роберт представив в якості нагороди п’яти мараморошським містам Севлюське право.

 Як стверджують угорські і чеські джерела всі привілеї місту Севлюшу пізніше в 1294 році підтвердив король Андрій Третій, а відтак в 1319 році і 1329 році король Роберт Карло.

 Тут є одна цікавинка. В 1301 році помер угорський король Андрій Третій останній з династії Арпадовичів. На цей час в східній Європі склалося так, що чеський король Вацлав II досягає вершини своєї влади – він на троні Чехії і Польщі. Але і тут він незадоволений, а тут представився шанс отримати третю корону, на цей час угорську. Не для себе, а для сина – 12-річного Вацлава. Переважна частина угорського дворянства вступила в підтримку його кандидатури, в т. ч. Беке Боршо, якому в 1307 році Карл Роберт подарував місто Севлюш, котрий побудував тут замок «Канків». Вацлав молодший правив  у Буді під іменем Ладіслава V. Частина знаті не підтримувала Карла Роберта Анжуйського, якому угорське королівство заповідав в апостольський лен папа Боніфацій VII. Положення незадовго змінилося, молодий король втратив підтримку феодалів, і в підсумку Вацлаву II прийшлося відвезти сина під охороною назад у Прагу, на всякий випадок з королівською короною Стефана. Проти прихильників Вацлава - молодшого розпочали переслідування, які посилилися із-за того, що брат магната Беке Боршо-палатин Беке Копос Йокоб виступив проти Карла Роберта. Після подавлення антикоролівського виступу замок Канків як центр феодальної крамоли був зруйнований.

 Вище я вже згадував, що у 1319 та 1329 році Карл Роберт знову надав місту привілеї. Остаточно місто позбулося привілеїв в 1396 році, коли його та навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги здобуті в битві з турками. За участь в подавленні повстання проти короля Сигизмунда I Перені знову був нагороджений. В 1405 році він отримав у володіння королівський замок Нялаб із всіма прилеглими до нього селами – Королево, Веряця, Сасово, Ардов, Теково, Крива, Черна. З тих пір головною твердинею і родовим гніздом магнатів Перені став замок Нялаб.

Картина друга

Король Стефан поділив країну на адміністративні райони – комітати. Спочатку це були  «королівські комітати», на чолі яких стояв королем призначений Ішпан (наджупан). Але вплив дворян надалі  зростав і після видання королем АндріємI«Золотої булли» 1222 року «королівські комітати» перетворилися в «дворянські комітати». Наджупана і надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав реальну владу. 

 У кінці XIIIстоліття утворився Угочанський комітат уже як «дворянський», назву свою дістав від назви  села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік у зв’язку з затвердженням Севлюського пароха о. Петра на посаду митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові виникло десь у IIполовині XIIстоліття, і воно, мабуть, дістало назву від першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив. Підтвердженням цього може служити  прізвища багатьох людей ГОЧ, яких особливо багато в Гуді та Текові, тобто в ареалі можливого місцезнаходження Угочі.Припускаю, що назва села могла звучати «уГоча». Але починаючи вже з другої половини XIIIстоліття, столицею головних ішпанів стало Королево, осередок Угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженнями деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова, і мабуть, з ним злилося.

 Існує і інша версія. За народним переказом, поселення Углича-Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала  Дракули із мараморошського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули.Згодом на острові було зведено деревяну фортецю, оточенуземляними валами та глибокими ровами. Завданням  островитян було ловити викрадачів солі із солотвинських  копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича-Угоча зникло безслідно.

 Багато чого можна довідатися із геральдики. Зберігся старовинний герб  міста – на сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон сходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця XIX століття на срібному полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій,фартух сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одно гроно.

 Комітатські герби появилися в 1550 році, що стосується старого герба Угочанського комітату, то він не зберігся. Новий герб із 1715 року являє собою щит іспанського зразка, облямований жолудями.  Щит поділений на чотири частини. У правій верхній частині зображено гроно винограду, у нижній – жолуді дуба. У верхній лівій частині зображена риба, а в нижній – легендарний чорний рак, що нібито  жив у Ботарі. В центрі щита на червоному полі (знак багатства) зображений лев, перенесений з герба Перені.

 Цей герб зображує тодішнє багатство комітату: виноградники, розлогі дубові та інші ліси, безліч риб та раків у ріках і водоймах і не в останню чергу сприятливу екологічну чистоту і багатство водного світу.

 Потрібно підкреслити, що кордони комітату Угоча, не співпадають із межами Виноградівського району. Щоб читачі мали уяву про наш комітат привожу його карту, правда кінця XIXстоліття.

 В 1870 році комітат займав площу в 1213 км. кв. Населення в 1891 році складало 75461 особу в т. ч. 32076 русинів (42,5%); 28852 угорців (38,2%); 8830 румунів (11,7%); 5447 німців (7,22 %); 40 словаків; 216 осіб інших національностей. На 1 кв. км. припадало 63,4 чоловік – найвища густота населення в тодішній Угорщині. 18,1 % неугорськомовного населення володіти державною мовою.

 Хочу зробити одне зауваження. Мабуть, щоб поліпшити статистику, на свою користь, угорські  власті не зафіксували жодного єврея. Правда, самі євреї мали схильність записуватися представниками титульної нації. Деякі дослідники зробили аналіз кількості осіб Мойсеєвого віросповідання і кількості євреїв виявилася значна диспропорція. Ця тенденція збереглася і в пізніші часи. Так, перед єврейськими погромами лише у Севлюші було 5 тис. євреїв, більшість із яких під час переписів рахували себе угорцями.

 За адміністративним поділом Угоча ділилась на два райони:  Потисся і Затисся. Спочатку центром Потисянщини був Шашвар  (Тросник), а згодом з XIVстоліття ним став Севлюш, головним містом Затисянщини був Холмеу (зараз Румунія).

 Земля придатна для сільського господарства становила 63,3 % від усієї площі, ліси і пасовиська, займали 32,8 %. Решта складали неугіддя. Основна частина орної землі належала великим землевласникам.

 На рубежі XIV-XV століття в Севлюшу закріпились великі угорські магнати – Перені, які з часом прибрали до своїх рук весь Угочанський комітат. Протягом чотирьох віків вони були самими великими землевласниками і експлуататорами. Згідно даних в Севлюші в 1450 році два землевласники із сім’ї Перені мали 180 селянських хат і 11 пустуючих наділів. Перені зосередили своїх руках всю повноту економічної, адміністративної і судової влади, що неминуче вело до обмеження, а потім і до повної ліквідації представлених раніше королівських привілеїв Севлюшу і іншим поселенням Угочанського комітату.

Як і в усій тодішній Угорщині населення нашого району ділилося на декілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними – напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста і привілейованих сіл, землевласники, а на самому верху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани.

 Посилення феодальної експлуатації супроводжувались різким погіршенням правового становища селян. Якщо раніше поселенці-колоністи були особисто вільними, то в кінці XVстоліття всі шари населення були лишені попередніх привілеїв, що вело до загострення класових суперечностей і посилення антифеодальної боротьби.

 В травні 1514 року в Угорщині розпочалась селянська війна під керівництвом Дьєрдя Дожі. Уже в червні селянське повстання охопило і Угочанський комітет, де керівником повсталих був дрібний дворянин Г. Кермеш Шашварі (із села Шашвар, нині Тросник). До повстанців примкнута і частина дрібних дворян із ряду сіл Угочанського комітату – Алмаша, Пийтерфолво, Неветленфолу. Повсталі розгромили помістя баронів  Перені у Севлюші, осадили і намагалися взяти штурмом замок Нялаб, який захищав під жупан О. Нодь, під загрозою взяття був Хустський замок, де укривався наджупан Угочанського і Мараморошського комітатів барон Г. Перені. Протягом літа Севлюш і весь комітат знаходились в руках повстанців.

 Розгром основних сил селянської армії  під Темешваром визначив долю повстання і на Закарпатті, де останні сили руху були ліквідовані восени 1514 року. Частина повстанців із Севлюша  на чолі з учителем Іштваном Балогом знайшла пристанище в Польщі. За активну участь в антифеодальному повстанні Севлюш змушений був платити два роки контрибуцію.

 Після подавлення селянського повстання і  кровавої розправи над його учасниками в Пешті зібралися представники дворянства і феодальної  знаті для участі в державних зборах, так званого «дикого сейму». Вони прийняли закон про повне і вічне кріпацтво.

 У Севлюші діяв суд першої інстанції. На подвір’ї комітатського управління знаходилася середньовічна тюрма. В ній катували захоплених у полон міщан і селян, а ті повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласниківнавколо міста. Але з часом їх переловили, крім одного. Він поставив усередині печери хрест на пам'ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру ще довго існував переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золота і сховали його там. Ця печера, а можливо і інша існує і зараз, але вона наполовину затоплена водою. Багато виноградів чан і гостей міста побували в ній. Не давали ті скарби спокою і моєму дідові БіланчукуІвану Михайловичу. В 1933 році він взяв в оренду пожежну мотопомпу і найняв трьох людей, які з ним рівно добу намагалися відкачати воду з печери, але безуспішно. За цей час рівень води в ній понизився лише на  декілька сантиметрів. Крім докорів бабки і марно витрачених грошей він не домігся нічого.

 Правда, недавно взнав, що успішно справився з цим завданням Гера Василь Едуардович з товаришами. Він тоді працював у лісництві і підійшов до розв’язання цієї проблеми з притаманною йому кмітливістю, я би сказав, дотепністю. Рішення вийшло інтелігентне, за допомогою закону сполучених посудин. Взяв довгий шланг великого діаметру, наповнив його водою – один кінець опустив в озеро – інший вниз, приблизно на 60 м. Відкрив нижній кінець, і вода ніби з бочки з вином витікала з печери. За добу озеро було осушене, але на жаль, товстий пласт намулу та потонулі дубові плоти попередніх шукачів скарбів не дали Василю Едуардовичу добратися до них.

І. Біланчук

Житель м. Виноградова