ЗАКАРПАТСЬКА  УКРАЇНА.

ІСТОРІЯ  БЕЗ БІЛИХ ПЛЯМ.

                                                                        “Народ, що не знає своєї історії,

                                                     є народом сліпців”

                                                                                             О.Довженко

      Все своє свідоме життя – а це більше піввіку – я був твердо переконаним, що після визволення Закарпаття в жовтні 1944 року радянськими військами – воно, згідно волевиявлення народу, яке було оформлене в Мукачеві 26 листопада 1944 року в Маніфесті про возз’єднання, приєдналося до Радянського Союзу. Більше того, я не сумніваюся, що абсолютна більшість читачів думає аналогічно. Історики, які кажуть, що у ХХ столітті Закарпаття встигло побувати в складі Австро-Угорщини, Чехословаччини, Королівства Угорщини          

( а частина і у Румунії), Радянського Союзу і незалежної України забувають ще про одне суверенне державне утворення – Закарпатську Україну, яка проіснувала 15 місяців і мала всі атрибути самостійності.

       Щоб краще зрозуміти суть проблеми зробимо короткий екскурс в правову-політичну площину відносин Радянського Союзу і Чехословаччини. Нагадаємо, що Радянський Союз став єдиною країною, що в спеціальній заяві засудила німецьку та угорську агресії проти Чехословаччини, котра закінчилася 15 березня 1939 року окупацією Чехії та Моравії, Карпатської України. У той же час, у сприятливій для себе ситуації СРСР, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, 17 вересня 1939 року ввів війська на територію Польщі. У сусідній Галичині та Західній Волині розіграли карту возз’єднання українських земель. Власне, Друга Світова війна розпочалася завдяки тісній співпраці Німеччини і СРСР в плані нового переділу політичної карти світу.

       Серед небагатьох державних діячів Європи, що відверто підтримали радянську акцію щодо анексії західноукраїнських земель, був екс-президент Чехословаччини Едуард Бенеш, який на той час очолював Державну Раду Чехословаччини, яка була утворена в Лондоні із міністрів уряду ЧСР  і державних чиновників високого рангу, які емігрували в Англію. СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміграції та уклав з ним ряд угод і договорів. 22 вересня 1939 року в Лондоні Бенеш спеціально зустрівся з послом СРСР у Великобританії Іваном Майским. На цій зустрічі вперше в чехословацько-радянських відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі ( Карпатської України). Е. Бенеш допускав два варіанти: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької Республіки, або може відійти до СРС Р, але в жодному разі не до Угорщини чи Польщі. Деякі автори такий підхід до долі Підкарпатської Русі пояснювали тим, що Бенеш прагнув, щоб Сталін визнав його президентом Чехословаччини в екзилі, яким він себе проголосив одноосібно, в обхід існуючої на той час законодавчої бази Чехословаччини. І в других зустрічах він не відмовлявся від цього тезису. Дуже цікаво, що жодного разу Сталін не реагував на цю пропозицію. Проте в двосторонніх угодах від 18 липня 1941 року та 8 травня 1944 року, а також договору від 12 грудня 1943 року визнавалися довоєнні кордони Чехословацької Республіки. Вони передбачали невідкладну передачу визволеної території чехословацькій цивільній адміністрації.

       У відповідності з цими домовленостями, урядовим декретом Чехословацької Республіки на визволеній території Підкарпатської Русі було призначено міністра Франтішка Нємеца, його заступником – генерала Рудольфа Вікста, а політичним радником – закарпатського українця, офіцера з освітньо-культурної роботи у чехословацькому війську Івана Туряницю. Командування визволеної території очолив генерал Антонін Гасал-Ніжборський.

       28 жовтня 1944 року, зразу ж після визволення краю, урядова місія Чехословаччини приступила до роботи. Але тут розпочалася серйозна підкилимна вовтузня. У військовій газеті “Сталінський прапор” 28 жовтня 1944 року був опублікований наказ Головнокомандуючого Й.Сталіна з словами, що “Війська 4-го Українського фронту в результаті навального наступу, сьогодні 27 жовтня оволоділи на території Чехословацької Республіки головним містом Закарпатської України – Ужгород...”. Але адміністративно-територіальної одиниці під назвою “Закарпатська Україна” в складі Чехословаччини ніколи не існувало. Її потрібно було створити згідно таємних планів Москви. Для чого це було потрібно? Споконвічною мрією російських царів, починаючи від Петра І і кінчаючи Й.Сталіним, було вийти за Карпати і отримати стратегічний вплив на Дунайський басейн і Балкани.

       Таким чином, згадування Закарпатської України в пресі в наказі Сталіна було таємним сигналом для командування 4-го Українського фронту і уряду Радянської України приступити до створення на території дружньої Чехословаччини незалежної від неї держави під назвою “Закарпатська Україна”. Для цього в кабінетах ЦК ВКП(б) і НКВС був створений детальний план і намічений кістяк уряду майбутньої держави. Все робилося в обстановці цілковитої таємничості, про нього не був поінформований, навіть, перший секретар ЦК компартії Чехословаччини К. Готвальд. До речі, планувалася і здійснювалася, мабуть перша в світі безцеремонна анексія території союзника.

       В свою чергу Ф Нємец 28 жовтня 1944 року видав маніфест, в якому йшлося про те, що в функції урядового уповноваженого Чехословаччини на визволеній території входить: відновлення місцевих органів державної влади і керівництво ними, мобілізація в армію, забезпечення громадського порядку і взаємодія з радянським військовим командуванням.

       Щоб дезорієнтувати і заспокоїти уряд Чехословаччини, начальник штабу 4-го Українського фронту генерал-лейтенант Ф. Коржевич 28 жовтня 1944 року підписав “Інструкцію комендантам на визволеній від німецьких окупантів території Чехословаччини” в якій приписувалось не вмішуватися в адміністративні функції місцевих адміністрацій і справи цивільного управління. В інструкції давалася чітка вказівка ніяких інших властей ніж чехословацькі адміністрації не признавати, ні в які перемовини з організаціями, які не представляють владу не вступати, і взагалі розглядати їх як самозванців.

       Однак, військові коменданти 4-го Українського фронту керувалися не цією інструкцією, а вказівками командування фронту, направленими на блокування адміністрацій уряду Чехословаччини. Першою несподіванкою було оголошення більше половини краю зоною військових дій, в яку заборонялося входити навіть Ф. Нємецу. В цю зону ввійшли округи: Великоберезнянський, Перечинський, Ужгородський, Мукачівський, Свалявський, Воловецький, Іршавський і Берегівський.

       Тому Ф. Нємец змушений був розмістити свою місію в Хусті. Відтоді з”явилися тимчасові місцеві комітети державної влади Чехословаччини – військові комендатури і народні ради (комітети). Чехословацька урядова місія спробували перебрати всі важелі державного управління регіоном. Наприклад, за її розпорядженням у грудні 1944 року на марках Королівства Угорщини ( а їх налічили 27 видів) ручним штемпелем зробили надпечатку абревіатури “CSP”  (Чехословацька пошта). Ці марки використовувалися у “чехословацькій зоні” впродовж декількох місяців.

       В перших числах листопада 1944 року в Ужгороді адміністрація Ф. Нємеца створила тимчасовий орган місцевого самоврядування “Ужгородський народний комітет”. Однак на наступний день, силами партійних функціонерів з Радянської України, перевдягнутих під партизан, розігнали його.  4 листопада 1944 року Ф. Нємец направив в Ужгород співпрацівників своєї адміністрації і солдат учбового полку 1-го чехословацького корпусу на чолі з його командиром полковником К. Стржелка. Однак командування 4-го Українського фронту потребувало, щоб прибулі в “зону бойових дій” представники адміністрації і чехословацькі військовослужбовці негайно покинули її. Адміністрації уряду Чехословаччини все ж вдалося створити народні комітети в тій частині краю, яка не входила в зону бойових дій 4-го Українського фронту: Рухівському, Тячівському, Хустському, Севлюшському, Волівському (нині Між гірському) округах. Адміністрація Нємеца приступила до організації і проведення 22 листопада 1944 року в місті Хусті з”їзду делегатів народних комітетів чехословацької орієнтації. На порядку денному було одне питання: обрати для автономної республіки Підкарпатська Русь тимчасовий орган самоврядування під назвою Народна Рада Підкарпатської Русі.

       В Москві добре розуміли, що здійснити від”єднання від Чехословаччини Підкарпатської Русі і створити незалежну Закарпатську Україну малочисельним загоном місцевих комуністів, які крім того були привчені до демократичних методів роботи, які панували в компартії Чехословакії, їм не під силу. Координував всю роботу Лев Мехліс –член військової ради. Для виконання цього завдання йому на допомогу був назначений заступник начальника головного управління військової контррозвідки ( СМЕРШу) генерал-майор М. Селівановський. Його посада офіційно називалася так: “Головний уповноважений Радянського Союзу по приєднанню Закарпатської України до Радянської України.” При уряді Радянської України була введена посада: “Головний уповноважений уряду Радянської України по приєднанню Закарпатської України до Радянської України”, на яку був призначений полковник СМЕРШу І. Гребченко. Для вирішення всіх оперативних завдань Радянська Україна направила більше сотні “партизан” із числа штатних інструкторів і агітаторів міських, районних і обласних органів компартії України. Вони самі назвали себе “партизанами”, тому що екіпірувались під партизан і були озброєні автоматами, гвинтівками, пістолетами і заявляли, що ніби-то приймали участь у звільнені Підкарпатської Русі і як визволителі мають право приймати участь у створені місцевих органів влади.

       Про стиль і методи роботи офіцерів політичного управління 4-го Українського фронту, СМЕРШу і “партизан” досить  детально описано в нині розтаємниченій доповідній начальника політичного управління 4-го Українського Фронту генерал-лейтенанта М.Проніна. Вона складається із 124-х машинописних сторінок і називається “Боротьба народу Закарпатської України за возз”єднання з Радянською Україною”. Ця доповідна, підписана М.Проніним 10 липня 1945 року і адресована начальнику Головного Політичного Управління Червоної Армії А. Щербачову. В ній, зокрема, генерал Пронін стверджує, що у звільненій Червоною Армією Підкарпатській Русі “перші народні комітети не стільки обирались, скільки призначались командирами військових частин, які оволодівали тим чи іншим населеним пунктом. Це призначення проходило часто без врахування думки народу.” Тому не має необхідності зупинятися на створені народних комітетів радянської орієнтації.

       Нагадаємо, що адміністрація уряду Чехословаччини планувала провести у місті Хусті 22 листопада 1944 року з”їзд делегатів. Але радянські офіцери спланували і провели акцію зриву цього заходу. А зробили вони це так. Як відомо по вироку угорського трибуналу в квітні 1944 року в місті Мараморош-Сигет були розстріляні і там поховані підпільники із розвід групи Ф.Потокі: Василь Жупан, Гаврило Логойда, Михайло Сірко, Микола Сокач і Василь Чіжмар. Політуправління 4-го Українського фронту вирішило перезахоронити їх тіла в місті Мукачеві саме 22 листопада, оголосивши цей день траурним по всьому краю, щоб заборонити проведення в цей день всіх заходів і зборів. Одночасно, 22 листопада Ф.Нємец був викликаний по “невідкладних військово – політичних справах” в штаб 4-го Українського фронту на засідання військової ради. А в місто Хуст були командировані досвідчені “партизани”, щоб зірвати роботу з”їзду – сказано в доповідній М.Проніна А.Щербачову. Через недостатню кількість делегатів для його легітимності він не відбувся.

       На декілька днів раніше, 19 листопада 1944 року в мм. Мукачеві відбулася ще одна знакова подія – конференція Підкарпаторусинського крайкому комуністичної партії Чехословаччини. Присутніми були 294 депутати із усього краю, а також багато гостей від Червоної армії та партизан. Конференція пройшла як “засновницька конференція комуністичної партії Закарпатської України”, незалежної від компартії Чехословаччини. Заснувавши нову і незалежну комуністичну партію, ще не існуючої держави, конференція обрала центральний комітет комуністичної партії Закарпатської України ( ЦК КПЗУ) в складі 24 чоловік, а також прийняла ряд рішень, в тому числі і про те, щоб 26 листопада 1944 року провести з”їзд делегатів Народних комітетів, на якому прийняти рішення про утворення незалежної республіки Закарпатська Україна і її приєднання до Радянської України.

       В той же день відбулося засідання ЦК КПЗУ, на якому першим секретарем був обраний І.Туряниця, другим – Д.Тарахонич, а С.Вайс – просто секретарем. Пізніше на посаду другого секретаря ЦК КПЗУ, який відав ідеологічною роботою, був кооптований прикомандирований із Києва Андрієнко ( справжнє прізвище Андрій Чеканюк), а Д.Тарахонич став просто секретарем.

       Цікавою є метаморфоза І.Туряниці, надпоруччика чехословацької армії, радника Ф. Нємеца, який 29 жовтня відпросився з чехословацької місії у Хусті відвідати хвору маму, але вже не повернувся, а з головою поринув у політичну діяльність, перешкоджаючи чехословакам. Цього ж дня він влаштовується працювати в мукачівську управу, а через декілька днів в мукачівський Народний комітет. Вже 31 жовтня 1944 року заснував у Мукачеві міську організацію компартії, а 19 листопада – він уже перший секретар ЦК КПЗУ. Так і хочеться запитати як у тому фільмові: ”Хто Ви пане Туряниця?”. Деякі автори прямо називають його дезертиром з чехословацької армії, і, мабуть, мають рацію. Які мотивації керували його поступками? Може ця людина була одержима манією влади? Але подальші його дії не підтверджують цього. Чому він так ненавидів чехів? Адже під час їхнього панування він очолював і проводив успішні страйки, які не могли подобатися урядові, але згідно демократичного законодавства Чехословаччини, він жодного разу не те що не був заарештований, але й не притягався до жодної відповідальності. А може причина простіша – він був агентом НКВС і тупо і банально, можливо всупереч своєї совісті і бажань, виконував вказівки хазяїв. Пишучи про ту чи іншу історичну постать, не засуджую іх дій і вчинків, бо ще невідомо, як би я та й інші повелися на їхньому місці в тому чи іншому конкретному часі, під впливом невідомих нам обставин. Потрібно підкреслити, що нам уже відомі наслідки іх діяльності і до чого вони привели, тому і давати оцінки легше. Але як би не хотів залишатися об”єктивним, скажу відверто, багато з того що зробив І.Туряниця просто непорядно.

       У краї перестали церемонитися з місією Ф.Нємеца, почали розганяти Народні комітети, створені чехословацькою адміністрацією, перешкоджали мобілізації відправці в І-й Чехословацький корпус військозобов”язаних громадян Чехословаччини. В той же час, активізували “мобілізацію” громадян держави союзниці в Червону армію під виглядом вербування добровольців.

       В зв”язку з цим Е.Бенеш дав вказівку Л.Свободі провести по цьому питанню переговори з командуванням 4-го Українського фронту. З чехословацької сторони брали участь Ф.Нємец, генерали Свобода і Гасал-Ніжборський. З радянської – командуючий фронтом генерал армії І.Петров, член військової ради фронту генерал-полковник Л.Меліс і генерал-майор СМЕРШу М.Селівановський  ( з метою конспірації під іменем майора Камбулова). Чехословацька сторона вказала, що дії командирів військових частин фронту порушують права Чехословаччини, її суверенітет і діючі договори між СРСР і ЧСР. У відповідь генерал Петров заявив: “ що Червона армія керується не міжнародними правами, а законодавством Радянського Союзу, і тому на тій території де знаходиться Червона армія, діє законодавство Радянського Союзу.”

       Ось один із прикладів, 15 листопада 1944 року у Севлюші (нині Виноградів) у розташування учбового полку І-го Чехословацького корпусу прийшли радянські офіцери забирати під виглядом “вербування” воїнів цього полку в якості “добровольців”. В результаті між командиром цього полку полковником К.Стржелка і радянськими офіцерами виник конфлікт який закінчився тим, що всі воїни учбового полку родом із Підкарпатської Русі були відправлені на передову 4-го Українського фронту в якості “добровольців”, а всі інші, в тому числі і полковник К.Стржелка, в розпорядження штабу 1-го Чехословацького армійського корпусу, який в той час знаходився в Гуменному.  Ось як були висвітлені ці події в газеті ЦК КПЗУ “Закарпатська правда”:” Чехословацькі офіцери із зброєю в руках виступили проти воїнів Червоної армії, тому їх вигнали з Закарпатської України в Словакію.”   

       Про цей інцидент доповіли в Лондоні Е.Бенешу, який в свою чергу відвідав посла Радянського Союзу В.Лебедєва і зробив йому відповідну заяву. По вимозі міністра закордонних справ СРСР В.Молотова, посол Лебедєв попросив Е.Бенеша відмовитися від своєї заяви і натякнув, що без допомоги Радянського Союзу Словаччина не воз”єднається з Чехією. Тому Е.Бенеш уже 23 листопада 1944 року в директиві послу в СРСР З.Фірлінгеру пише, щоб він натякнув уряду Радянського Союзу про те, що уряд Чехословаччини змириться з мобілізацією в Підкарпатській Русі “добровольців” при умові, що подібного не буде творитися в Словаччині з русинами Пряшевської Русі.

       Як результат, в чехословацькому корпусі воювало 6735 бійців із Підкарпатської Русі, а “добровольців” в підрозділах  4-го Українського фронту – 23000.

       Зараз деякі автори упрощено підходять до воз”єднання Закарпаття з Україною, ставлячи його в пряму залежність від діяльності місцевих комуністів, політпрацівників 4-го Українського фронту і СМЕРШівців. Але значна частина, можна сказати більшість населення, з надією очікували Червону армію, яка визволить їх і допоможе приєднатися до України. Такі прагнення були ще в 1939 році і вони посилилися особливо після того, як чехословацька влада, завдяки діям емігрантів з Росії і України, розділила населення краю на українофілів і русофілів. Потрібно підкреслити, що русини обох орієнтацій з великим нетерпінням чекали приходу Червоної армії, плекаючи, під впливом комуністичної пропаганди, надії на національну свободу та щасливе майбутнє. Тому заперечувати прагнення русинів приєднатися до України було б несправедливим. Адже корінний народ краю, віками перебуваючи в кількісній більшості, завжди був лише в якості національної меншини, часто піддавався національним утискам. Нарешті стало можливим здійснити  прагнення домінуючого населення Закарпаття.

       Але ейфорія радості від визволення скоро минула, хоч і не у всієї частини населення. Першою вона пройшла у інтелігенції та у населення  великих міст.  Люди прозріли. Багато знали про факти насильства над людьми в концтаборах ГУЛАГу, особливо з розповідей легіонерів чехословацького корпусу Л.Свободи, які на короткий срок були вдома у відпустках. Чехословацькі легіонери, наші земляки, принесли ще одну звістку, що вище командування Червоної армії спеціально не дозволило корпусу Свободи звільняти Закарпаття ( щоб його бійці не могли розповісти про порядки в Радянському Союзі), а направило його на Дуклянський перевал, де у безглуздій операції полягли тисячі наших земляків.

       Попри всі позитиви визвольної місії Червоної армії і шану до неї за героїзм у боротьбі проти фашизму, дії тих мародерів, які у військовій формі та без неї  увійшли після фронтових ешелонів до краю, змінили ставлення до визволителів. В область було направлено близько півтисячі комуністів і спеціалістів, які зайняли ключові посади. Вони захопили найкраще житло, заволоділи рухомим і не рухомим майном репресованих євреїв, угорців, німців, додому безсоромно вивозили кращі твори мистецтва: скульптури, картини, тощо. В закарпатського народу віками вироблялася пошана до приватної власності, а таке безцеремонне заволодіння чужим добром кваліфікувалося, як святотатство. Посилили негатив і морально- та культурно-побутовий рівень прибулих.  Ще живі люди, які пам’ятають про їхню пристрасть до наручних годинників, дефіле у нічних сорочках і піжамах, невміння визначитися з призначенням ватерклозетів. Автор зовсім не намагається принизити їх, за  такий рівень розвитку ( що може і не від них залежало). Але  не може зрозуміти, чому  прислані кадри характеризували закарпатців убогими, обмеженими, пригніченими і часто нікчемними. До цих пір пам’ятаю одну вчительку фізики, яка часто підкреслювала: “Ми принесли до вас освіту бо тут була суцільна неграмотність.” Насправді, як виявилося, в краї на кінець війни було 15% неписьменного населення. У дітей і в деяких дорослих це нав’язувало почуття меншовартості.

       Другим фактором, який нівелював любов і пошану до визволителів, було нагнітання страху, залякування. Це стало особливо відчутним після постанови військової ради 4-го Українського фронту  13 листопада 1944 року за якою понад 30000 наших земляків: угорців, німців, українців – колишніх солдат і офіцерів, які втекли з угорської і німецької армій було інтерновано і відправлено в ГУЛАГ. Для справедливості скажемо, що репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, почалися відразу як тільки у Закарпаття ввійшли радянські війська. Під знаком розпалювання страху відбувалися акції вербування добровольців – виникло дуже цікаве словосполучення – “мобілізація добровольців” яке треба розуміти як примусове залучення молоді до лав Червоної армії. Страх викликали і деякі речі, які в нас зараз можуть викликати хіба-що подив. Так моя теща, з угорської сім”ї середнього достатку, розповідала, як від страху спалили всю бібліотеку, яку поколіннями збирала вся сім”я, насамперед класиків угорської та світової літератури в палітурках із шкіри. Здавалося б для чого це робити? Але знаний історіограф Мукачівської греко-католицької єпархії отець Бендас Д. підтвердив, що були всі підстави боятися. Так, вивчаючи архівні справи 129 священиків, засуджених за відмову перейти у православ”я, в багатьох документах знайшов звинувачення за журнали, якщо там були картинки, які не сподобалися слідчому. Адже читати по угорськи він не знав. За це давали лишню статтю “антирадянська пропаганда” і додаткові строки.

       І не останню роль в послаблені позицій Червоної армії зіграло брутальне, безпардонне обмеження діяльності чехословацької урядової місії на чолі з міністром Ф.Нємецом. Треба сказати, що велика частина населення і навіть бойові офіцери і бійці Червоної армії були впевнені що Підкарпатська Русь увійде до складу Чехословаччини згідно попередніх радянсько-чехословацьких домовленостей.

       Наведу конкретні аргументи в корись цього. Так, уже згадуваний о. Бендас  в багатьох справах знайшов запитання до священнослужителів: “Чому ви не покинули край?” І всі без винятку відповіли: “А для чого, коли ми були твердо переконані, що область увійде до складу Чехословаччини, де греко- католики не переслідуються.”

       Або таке: в краї були у вжитку – радянські рублі, угорські пенге, чехословацькі корони. Так от, радянські воїни, які дислокувалися в Закарпатті, грошове забезпечення отримували у чехословацьких кронах. До речі, в  населення до середини 1945 року російські рублі абсолютно не користувалися ні довірою, ні попитом. Про це свідчить і те, що цінники в магазинах були в пенге і паралельно в коронах. Для прикладу, наведемо такі ціни: один кілограм цукру обходився 13 пенге або 29 крон, господарське мило(400 грам) – 6,34 пенге або 14 крон, 1 кг оселедців – 15 пенге або 33 крони.

       Про цинічні з грубими порушеннями міжнародного права акції проти чехословацької місії згадувалося уже вище. Ці, та багато інших чинників за неповний місяць значною мірою підірвали віру і впевненість закарпатців у необхідності приєднання до України. Тому політпрацівникам 4-го Українського фронту, СМЕРШівцям, місцевим комуністам і симпатикам прийшлося прикласти не мало зусиль щоб виконати намічене.

       Щоб не допустити зриву проведення з”їзду делегатів народних комітетів політуправління 4-го Українського фронту провело спеціальну акцію. Про неї в Доповідній Н. Проніна генерал-полковнику Щербачову написано: “ Що “партизани” побували у всіх округах Підкарпатської Русі, де в порядку підготовки до з”їзду проводили окружні конференції на яких обиралися делегати на з”їзд, допомагали готувати виступи, забезпечували доставку до місця з”їзду на автомашинах. Інша група “партизан” при активній допомозі редакцій газет “Закарпатська правда” і “Закарпатська Україна”, готували головні документи до з”їзду або конференцій: доповіді, резолюції, звернення до товариша Сталіна і т.п. Співробітниками цих редакцій в основному були офіцери Червоної армії у званні майор і вище, а також місцеві комуністи із числа підготовлених журналістів у Харківському комуністичному університеті імені Артема. Була добре продумана робота з”їзду і, навіть, розміщення людей в залі. В кожній делегації знаходилися “партизани”, які працювали по підготовці з”їзду, диригували, кому із делегатів виступати і забезпечувати одноголосне голосування. Біля кожного делегата, який міг голосувати, або виступати проти возз”єднання, з обох сторін підсажувалися “партизани” і делегати- ініціатори возз”єднання, - і одноголосність у виступах і голосуванні були забезпечені. Коли головуючий на з”їзді Д.Тарахонич питав:”Хто за дану пропозицію?”. “Партизани” кричали: “Всі”. Це “всі” приймалося як одноголосне голосування”, - сказано в Доповідній Н. Проніна. Зараз стали відомі і деякі інші засоби впливу на делегатів, які сумнівалися в доцільності голосування. Виховані в демократичному світі, вони не таїли своїх думок, але у відношенні до них не гребували натяками, що на станції уже стоять вагони для відправки в Сибір інакомислячих.

       Делегат того з”їзду В.Маркуш, який в даний час проживає в США ( нині Маркусь, академік Національної Академії наук України) в своїй роботі “Приєднання Закарпатської України до Радянської України” написав слідуюче. Деякі депутати, ще до відкриття з”їзду,  в дуже делікатній формі пропонували провести плебісцит, поскільки, говорили вони, 600 чоловік не мають права вирішувати долю держави. Узнавши про цю ініціативу, організатори з”їзду почали погрожувати тюрмою цим делегатам в тому випадку, якщо вони посміють виступити з подібними пропозиціями.

       Робилася і така психологічна обробка – машини з депутатами-інакодумцями обирали маршрути, по яких в той час під конвоєм вели пішки угорців та німців в концтабір в Сваляві, натякаючи, що це може очікувати і непокірних.

       Ще однієї помилки допустилися політпрацівники на чолі з Л.Мехлісом і М.Проніним. Відчуваючи, що прикомандировані “партизани” втрачають авторитет у місцевого населення, вони вирішили задіяти в акції православних священиків, які канонічно підпорядковувалися помісній Сербській православній церкві. Потрібно сказати, що діяли політпрацівники не тільки цинічно, нахабно, безцеремонно, але й оперативно. Вже 18 листопада 1944 року в Мукачево доставили всіх 32 православних священиків, декількох вчителів російських гімназій, відомих русофілів. Чи то зайнятість Л.Мехліса і М.Проніна проведенням крайової партконференції, чи то впевненість у тому, що закарпатські священнослужителі такі ж покірні і слухняні, залежні від органів, як і в Росії, вони не взяли участі в роботі цієї конференції. Тому нею були прийняті рішення які не відповідали намірам радянських високо посадовців. Зокрема, було прийнято рішення приєднати Підкарпатську Русь на правах окремої суверенної республіки під назвою, “Карпаторуської Радянської Республіки” до Радянського Союзу, а не до України. З цього приводу була прийнята відповідна резолюція, а також затверджений відповідний текст листа Й.Сталіну. Потім був затверджений склад делегації в Москву, якій доручалося вручити ці документи Й.Сталіну і переконати його прийняти саме таке рішення у відношенні краю. В склад тієї делегації ввійшли священики Ф.Сабов, А.Кабалюк, І.Кополович, Д.Беліков, всього 12 чоловік. Паралельно вони хотіли переконати Синод Російської православної церкви канонічно підпорядкувати православну Мукачівську єпархію помісної Сербської православної  церкви Московському патріархату. Забігаючи вперед, скажу, що серед делегатів з’їзду народних комітетів було 11 православних священиків і точно невідома кількість православних вірників серед депутатів – вони вже мали свою думку відмінну від генеральної лінії ,яку намітили організатори з’їзду.

       А тепер про Маніфест. Доктор історичних наук, професор І.І.Поп, який в 1988-1992 роках був головним редактором московського журналу “Советское славяноведение”, знайшов в архівах ЦК КПРС перший екземпляр Маніфесту надрукований на друкарській машинці російською мовою. В його тексті є поправки почерком Л.Мехліса. Потім свої позитивні резолюції на цьому оригіналі Маніфесту наклали В.Молотов і Г.Дімітров. Пізніше вдалося встановити, що він був написаний в іноземному відділі ЦК ВКП(б), а в Києві перекладений на українську мову.

       Всього на з”їзд обрали 663 делегатів. Із них 258 були селянами, а 178 робітниками. Дуже цікаво визначалася кількість делегатів від округів – вона залежала від благонадійності делегатів. Так від Мукачівського округа їх було 128, Іршавського – 86, Севлюшського – 80 делегатів, а по інших тільки від 6 до 14 чоловік. В числі делегатів з”їзду було багато одягнених під партизан штатних робітників партійно-радянських органів Радянської України. Делегатом з”їзду був Іван Одовинчук, який проживав в сусідній Румунії. Точної норми представництва не було встановлено.

       Делегатів обрали із 268 населених пунктів. Якщо брати до уваги національну ознаку, то серед 663 делегатів домінували українці (621), мало було угорців (26), росіян –5, євреїв –4, румунів – 2, німців – 2, словаків – 2, ромів – 1. Серед них було 14 священиків, в тому числі 3 греко-католицьких. Було також 13 жінок, в тому числі 2 угорки. Це дивує, бо більша частина чоловіків знаходилася в армії, була в полоні, і інтерновані – а на з”їзд обрали менше 2% жінок. Правда ця дискримінація по статі не виправлена і по сьогоднішній день. Примітно і те, що лише трохи більше третини делегатів були комуністами. У залі також були присутні 116 “гостей” із числа командування Червоної армії і штабів партизанських загонів. В їх числі генерал-лейтенант М.Пронін начальник політуправління 4-го Українського фронту, полковники С.Тюльпанов і Л.Брежнєв – начальники політуправлінь відповідно 10 і 18 армій, полковник Тканко А., майор Стендер І. та інші. Правда дехто з істориків пише, що Леонід Ілліч настільки був впевнений в успішній роботі з”їзду, що під час його проведення насолоджувався вишуканим смаком кави, якою вже тоді славилися мукачівські кав”ярні. Що правда, а що бувальщина, зараз судити важко.

       Відкрив з”їзд найстаріший делегат, голова мукачівського комітету, русофіл Михайло Драгула. Ключові доповіді виголосили голова ужгородського народного комітету русофіл Петро Сова та секретар ЦК КПЗУ Іван Туряниця, який належав до української орієнтації. В обговорені основних питань виступили 12 делегатів, які представляли різні місцевості і соціальні верстви краю. У мене, та й у більшості читачів, склався стереотип, що з”їзд прийняв основний документ – Маніфест про возз”єднання. Але політпрацівники підійшли до порядку денного творчо з врахуванням необхідності розв”язання насущних проблем.

       Тому делегатам було запропоновано проголосувати за головне у всі часи питання – про землю. Враховуючи те, що на той час більшість населення проживала у селах, та і більшість делегатів була із селян, всі одноголосно проголосували за постанову під назвою “Про наділення селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом”. Звичайно, проти безоплатного надання землі і лісу ніхто із делегатів не голосував. Однак правом безоплатного виділення землі і лісів наділялись Народні Комітети неіснуючої Закарпатської України. Тому з”їзду слід було перейменувати Підкарпатську Русь – Карпатську Україну в Закарпатську Україну і обрати її Народну Раду в якості парламенту. Тому логічно другим питанням порядку денного було обрання Народної Ради, яка була обрана по зачитаному делегатам списку і прийнята голосуванням за всіх, а не персонально. В результаті, в парламент Закарпатської України під назвою Народна Рада були обрані Іван Ваш, Самуіл Вайс, Степан Борецький, Сара Бор канюк, Георгій Івашко, Ілля Керечанин, Іван Керча, Іван Кополович, Петро Лінтур, Михайло Молдавчук, Гаврило Русин, Петро Сова, Дмитро Тарахонич, Василь Теслович, Іван Туряниця,  Микола Цуперяк і Хома Чекан. Наприкінці засідання делегати з’їзду прийняли Маніфест про возз”єднання з Радянською Україною. Документ цей не мав юридичної сили, оскільки був прийнятий в умовах військового режиму та окупації краю іноземною армією ( радянською). Військові власті взяли безпосередню участь у “виборах” делегатів, робота конгресу велася під наглядом радянської таємної поліції (НКВС ) та її військової контррозвідки (СМЕРШу) та політичних комісарів 4-го Українського фронту. Факт схвалення маніфесту перекреслив усі попередні міжнародні зобов”язання,  підписані СРСР з союзницею Чехословаччиною.

       У тексті документа  значне місце посів історичний екскурс в минуле краю з особливим акцентом на поневіряння під час чехословацького та угорського періодів. Окремо підкреслили спадкоємність воз”єднавчої традиції. У цьому спиралися на рішення народних зборів у Мараморош Сигеті 18 грудня 1918 року та в Хусті 21 січня 1919 року. Правда творці мукачівського Маніфесту не роз”яснили, що у Мараморош Сигеті та Хусті проголосили тоді возз”єднання не з більшовицькою Радянською Україною, а з незалежною Українською Народною Республікою, яку комуністичні ідеологи нещадно таврували.

       Термін “возз”днання” також не має сенсу , оскільки Підкарпатська Русь не була частиною України чи Росії або їх держав-попереднець. Є гіпотеза, що територія нашого краю колись належала до середньовічної київської Русі, але аргументованих доказів цього ще не приведено.

       Наприкінці Маніфесту зафіксовано важливі питання . Вони стосувалися виходу із Чехословаччини, законодавчого оформлення возз”єднання із Радянською Україною, та надання Народній Раді повноважень у справі возз”єднання.

        Після закриття з”їзду, Народна Рада обрала свою Президію. ЇЇ головою обрали І.Туряницю, першим заступником – П.Сову, а заступником – П.Лінтура. Наступного дня, 27 листопада 1944 року, Народна Рада Декретом №1 затвердила склад уряду Закарпатської України. 14 обраних у Народну Раду склали уряд – голова, 2 його заступники, 11 уповноважених ресортів ( керівників окремих міністерств), а троє просто були членами Народної Ради, не отримавши додаткових портфелів.

       Голова Народної Ради де-юре був головою державного утворення з правом представляти Закарпатську Україну за її межами.

       У цілому, серед 17 членів Народної ради тільки п”ятеро були комуністами, четверо їхніми симпатиками, а позапартійними - восьмеро, котрі раніше входили до різних партій. За етнокультурною орієнтацією вони розділилися наступним чином: 7 українців, 7 “руських”(русофілів), 2 євреї.

       Відчуваючи слабкість в юридичному плані прийнятого Маніфесту, був організований збір підписів в його підтримку, за кордоном радянські власті представляли цей процес як “плебісцит”. Якщо врахувати, що багато делегатів І-го з”їзду не голосували за Маніфест, ряд із них зуміли ухилитися від підпису під ним, то не важко пояснити причину, чому громадяни Закарпатської України не бажали брати участь у цьому референдумі.

        По повідомленнях радянської преси за Маніфест підписалося майже 250000 дорослого населення Зкарпатської України. Ці результати були досягнуті наступним чином. У військовий час населенню потрібні були гас, мило, не говорячи вже про цукор і сіль. Тому в кожному населеному пункті збиралися підписи бажаючих придбати ці товари. Отримані подібним чином підписи потім оформлялися як автографи за Маніфест. В.Маркуш (нині академік Національної Академії Наук України Маркусь) в той час був делегатом І-го з”їзду народних комітетів і працював учителем у школі Тячівського округу. В своїх роботах він стверджує, що за підписами за Маніфест приходили навіть у школи. Тому учні, в тому числі і молодших класів, підписувалися замість батьків. Поскільки учні першого класу ще не вміли написати своє прізвище, то вони підписувалися шляхом поставлення хрестиків. А так як всі школи  тільки-що перейшли на українську мову навчання, більшість учнів і навіть дорослих підписувалися угорською або чеською мовами. Згодом, використовуючи ці факти, радянська пропаганда говорила про “суцільну неграмотність населення Підкарпатської Русі”.

         Учасник цих подій В. Худанич, в той час завідуючий відділом народної освіти в Берегівському окрузі, населеному етнічними угорцями, свідчить, яким чином збиралися тут підписи за Маніфест. В інтерв”ю газеті “Новини Закарпаття” від 14 листопада 2000 року: “ В той час всі дорослі чоловіки угорської національності були відправлені в концентраційні табори. Учителі, які ходили по селах, говорили жінкам: “Хочете щоб ваші чоловіки повернулися, підписуйтесь!. Жінки плакали, але підписувалися.” Так в угорському окрузі вдалося зібрати підписи 70% населення.

        Звичайно, представники чехословацької влади активно протистояли гучній кампанії збору підписів. Однак, їхні можливості були мізерними в порівняні з ресурсами впливу Народної Ради, котра цілковито спиралася на політуправління 4-го Українського фронту. Наприклад, в угорськомовному селі Гудя, нині Виноградівський район, через контрагітацію чехословацьких військових Маніфест підписали лише 30 осіб, а після проведення загальних сільських зборів з участю представників НКВС – уже 478.

        А ось як згадує ці події свідок і підписант Маніфесту, дуже шанована мною людина, колишній голова Виноградівської районної ради Андрій Михайлович Козак. В листопаді 1944 року він пішов добровольцем в Червону армію із Міжгірщини. Курс молодого бійця пройшов у Сваляві – дальнійшу бойову підготовку в Ужгороді. Сюди в кінці грудня 1944 року в кожну роту прийшли представники політуправління агітувати за Маніфест і, як наслідок, всі бійці підписалися за нього.

        Але в містах справи із збором підписів йшли зі скрипом. Так, завідуючий справами політичного управління 4-го Українського фронту старший лейтенант І. Остапенко в доповідній на ім”я генерал-лейтенанта М. Проніна написав, що станом на 10 грудня 1944 року підписів за Маніфест від населення Севлюшського округу в штаб по збору цих підписів ще не поступало. Тому він, І.Остапенко, “повторно розіслав у всі села, всіх кого тільки можливо: членів окружного комітету, комуністів, службовців і, навіть, частину вчителів. Всіх детально проінструктував. І навіть після цього стан не зовсім задовільний. В місті Севлюш я п”ять разів посилав людей по квартирах, а підписалося всього2500 чоловік.” Майор Буланов, інструктор цього ж Політуправління написав в доповідній М.Проніну що в Перечинському окрузі на 11 грудня “ ніякої організаційної роботи по Маніфесту не проводиться, навіть членами самого окружного і місцевих комітетів. Вони на своїх засіданнях Маніфест не обговорювали і його не підписували. Тому окружний народний комітет він розігнав, а члена комітету Симочко заарештував, так як той виступав проти Маніфесту. В склад нового окружного комітету йому, майору Буданову, прийшлося організувати “обрання більш надійних людей. Переважна більшість комуністи”.

        Подібних випадків було не мало. Наведемо ще один характерний приклад. В доповідній Н. Проніна написано, що в прикордонне село Гута, під видом “партизана”, приїхав, уже раніше згадуваний, офіцер І. Остапенко. Він провів там “збори”, на яких пояснив, що народна влада буде безжально карати тих, хто мішає народу проявляти його справжню волю, що чехи повинні боятися народу і підпорядкуватися народній владі. Після цього 478 жителів села Гута підписалися за Маніфест тут же, на зборах. А в одну із найближчих ночей, всі жителі цього села залишили свої домівки і пішли за кордон. Авжеж, не позаздриш радянським політпрацівникам. І яким глибоким було би їхнє розчарування, якщо б вони дізналися, що вся їхня робота не дала бажаних результатів.