А справа ось у чому. 4-11 лютого 1945 року відбулася Ялтинська (Кримська) конференція держав - союзниць з участю Рузвельта, Черчіля і Сталіна. На ній було прийнято ряд рішень про створення Організації Об”єднаних Націй і інші – про основні принципи спільної політики у відношенні післявоєнної організації миру в Європі. В їх числі – про непорушність кордонів держав – учасниць війни. Таким чином сталінський план приєднання Підкарпатської Русі – Закарпатської України в ході війни Ялтинською конференцією був кінцево “похоронений”. Виявилося, що створення Радянським Союзом на території суверенної Чехословаччини не підвладної їй Закарпатської України, як і проведення референдуму в присутності Червоної армії, яка приймала активну участь в його проведенні, була кричущим порушенням міжнародного права. В результаті Москва і Київ охололи до зборів підписів під Маніфестом, призупинили видимі дії по возз”єднанню Підкарпатської Русі з Радянським Союзом.
Разом з тим, проводилася планомірна нейтралізація адміністрації Ф. Нємеца. 1 грудня 1944 року І. Туряниця вручив йому ноту, в якій говорилося про вихід Закарпатської України з федеративної Чехословаччини і розірвання всяких зв”язків з чехословацькою адміністрацією. Одночасно, в ультимативній формі, було запропоновано йому разом з адміністрацією протягом трьох днів покинути територію Закарпатської України. Всі аргументи Ф. Нємеца не були прийняті до уваги. І надалі Ф. Нємеца і його адміністрація піддавалася постійним провокаціям з боку радянських військових властей, комуністів та членів Народної Ради Закарпатської України.
5 грудня 1944 року Декретом №15 “ Про припинення зв”язків Народних Комітетів Закарпатської України з Уповноваженим урядом Чехословацької республіки” припинялися всілякі відносини Народної Ради, а також окружних, міських і сільських народних комітетів з Ф. Нємецом і його цивільним і військовим апаратами. Не витримавши тиску, Ф. Нємец з частиною своїх співробітників залишив край ( 8.12.1944 р.) Базуючись на власних спостереженнях ситуації, він рекомендував президентові Е. Бенешу негайно віддати край Радянському Союзові.
А що сталося з іншою частиною місії, що залишилася в Закарпатській Україні? За допомогою народних дружинників, очолюваних офіцерами Червоної армії, генерал Селівановський уже мав можливість організувати провокації, направлені на виживання із краю представників адміністрації Чехословаччини. Полковник міліції у відставці П.Бронтерюк в книзі спогадів “І серце болить...” написав, що сутички між дружинниками Закарпатської України і чехословацькою міліцією нерідко доходили до застосування зброї. В одній з таких сутичок в Севлюші був поранений дружинник Неймет, а в іншій – вбитий дружинник Орос. Це стало приводом для того, щоб командувач військами НКВС в тилу 4-го Українського фронту генерал-майор Філатов направив телеграмою ультиматум: а) Розпустити штабну роту в Хусті, поскільки її існування не має законних підстав, позаяк вона не відноситься до чехословацького корпусу. Особовий склад відправити в корпус. б) Запасний полк, який дислокується в Севлюші, сконцентрувати в Гуменному. в) Саперів із села Крива відправити в саперну роту чехословацького корпусу в Гуменному. г) Строк виконання до 25 грудня. д) Доповісти 25.12.1944 року в 24,00. Філатов” Ось так закінчилося перебування урядової місії на території краю, поза як Гуменне знаходилося в Словаччині, поблизу Ужгорода.
Оскільки не вдалося в ході війни приєднати Закарпатську Україну до Радянського Союзу акцент змістили на її державотворення та приєднання сусідніх територій. Хочу звернути увагу читачів на такий факт, на відміну від усіх держав – Закарпатська Україна кінцевою метою проголошувала не зміцнення державності в тій чи іншій формі, а її радянізацію – возз”єднання з Радянською Україною у складі СРСР. Це видно з ряду Декретів Народної Ради. Чого варта присяга державного службовця, яка починалася словами: “Я громадянин Закарпатської України, урочисто присягаюся моїй батьківщині, Народній Раді Закарпатської України і Маніфесту народних комітетів про возз’єднання Закарпатської України і вихід із складу Чехословаччини”. Або ж візьмімо затверджений Декретом гімн Закарпатської України, який був державним гімном СРСР без будь-яких змін. Державний прапор Закарпатської України мав співвідношення ширини до довжини1:2. Він був з червоного полотнища із золотим написом “Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною”. У верхньому кутку полотнища біля древка було зображення золотих серпа і молота, а над ними червона п’ятикутна зірка, обрамлена золотою каймою. Спираючись на ці дані, я взяв на себе сміливість на початку статті твердити, що І. Туряниця не мав хворобливого потягу до влади.
Але з другого боку дивує прагнення новоствореної держави обрости новими територіями і населеними пунктами. До речі, цю тенденцію підтримував і Л.Мехліс і Селівановський. Як відомо, поселення етнічних українців виходили за межі Закарпатської України. Прагнення возз’єднання з Україною викликало величезний резонанс і в українців Румунії, Словаччини і Польщі. Враховуючи, що приєднання Пряшівської Русі, Польської Лемківщини, русинських округів Румунії до Закарпатської України неминуче, уряд краю вважав, що Закарпатська Україна реально могла б претендувати на приєднання до Радянського Союзу в якості 17-ї республіки під назвою Підкарпаторусинська Радянська Республіка. Щоб переконати у цьому Сталіна, 7 грудня 1944 року в Москву був направлений П.Лінтур, заступник голови парламенту Закарпатської України. Разом з ним в Москву поїхала делегація Мукачівської православної єпархії, яка була обрана в листопаді 1944 року. Цій делегації, на чолі з Лінтуром, було доручено переконати Сталіна в доцільності приєднання Підкарпатської Русі до Радянського Союзу на правах союзної республіки, в крайньому випадку – автономної республіки в складі Росії. Звичайно, Сталін не прийняв делегації. Їй прийшлось задовольнитись прийомом митрополита Алексія і Голови Ради по справах Російської православної церкви Московського патріархату при уряді СРСР Т. Карпова, полковника Міністерства держбезпеки СРСР.
Але роботу по збору “земель”, незважаючи на повний провал цієї місії, ні на хвилину не зупиняли. Так у місті Мараморош-Сигет 4 лютого 1945 року представники місцевого населення зібралися на перший з”їзд народних комітетів Мараморош-Сигетського округу. Він проголосив приєднання Мараморощини до Закарпатської України і возз”єднання з Радянською Україною. Усіх делегатів було 426, а гостей – 133. Серед делегатів переважали українці (339), також налічили 47 угорців, 15 румунів, 25 представників інших національностей. З українських сіл надійшло 46 петицій про возз”єднання, на яких було близько 40000 підписів. Значна частина українців Мараморощини зголосилася добровільно до Радянської армії та воювала в складі 4-го Українського фронту. Так, тільки одне село Русково дало 130 добровольців, з яких 62 загинули в боях.
Після цього з”їзду, парламент Закарпатської України 9 лютого 1945 року прийняв Декрет №39 “Про організацію державно-адміністративного управління Закарпатської України”, в десятому параграфі якого було записано “Окружні народні комітети знаходяться в окружних центрах: Берегово, Великий Березний, Волове, Іршава, Мараморош-Сигет, Мукачево, Перечин, Рахів, Свалява, Севлюші, Тячево, Ужгород і Хуст”. Значить Мараморошський округ увійшов до складу Закарпатської України.
Тим часом, дружня з Радянським Союзом Румунія звернулась до Сталіна із скаргою на незаконний аншлюс (об”єднання) частини Мараморош-Сигетського повіту до Закарпатської України. Сталін через М. Хрущова поставив вимогу, щоб І. Туряниця повернув “об”єднану” з Закарпатською Україною русинську територію Румунії. В своїх спогадах М. Хрущов з цього приводу так описав свою розмову з Сталіним і її наслідки: “У вас там Туряниця?” Я: “Ні не у нас, він до нас не має ніякого відношення, це наш сусід”. “Ну розповідають що ви все-таки маєте на нього вплив. Передайте йому, нехай він відкличе свої збройні сили з території Румунського королівства, Крім того, він там якісь райони зайняв на лівому березі Тиси. А ця територія відійде до Угорщини”. “Я зразу ж все передав Івану Івановичу... Звичайно я не міг йому наказувати, я міг тільки порадити. Але він зразу ж все зробив як порадили”. Далі М. Хрущов в спогадах сказав, що Закарпатська Україна була “незалежною республікою, яка не признавала чехословацьке державне керівництво, однак ще не була в складі Радянської України”. Тобто по переконанню і твердженню М. Хрущова, який в той час був головою уряду Радянської України, Закарпатська Україна була незалежною державою і повноправним суб’єктом міжнародного права.
Тепер коротко про захоплення деяких населених пунктів на лівому березі Тиси. На початку березня 1945 року І.Туряниця, І.Ваш, О.Тканко провели нараду з керівниками народних дружин, міліції і прикордонної охорони, особовий склад яких був задіяний в санкціонованій Л. Мехлісом операції по захопленню русинської території Угорщини. Ввечері того ж дня, на територію Угорщини проникли спец групи, які обрізали телефонний зв”язок сіл Барабаш, Геленеш, Вамошотьйо, Тісоосонь, Тісокекерчень, Лоньйо, Берегдороц, Берегшурань, Чарода, Гейгеругорія, Гулач, Торпо з їх окружним центром. Потім в ту ж ніч в ці села ввійшли озброєні загони дружинників міліції і прикордонної охорони Закарпатської України. Розбудивши старост цих сіл, їм сказали, що у зв”язку з приєднанням їх населених пунктів до Закарпатської України вони перестають бути старостами. Ранком про це ж оголосили жителям згаданих сіл і повідомили, що вони увійшли до складу Закарпатської України. З попереднього тексту відомо, що ця афера не вдалася.
Щодо українців Словаччини. Тут збереглося близько 250 українських сіл в яких до війни мешкало понад 100000 чоловік. 1 березня 1945 року в місті Пряшеві на з”їзді українських населених пунктів та округів утворили Українську народну раду Пряшівщини. Вона також стала на шлях возз”єднання україномовних північно-східних районів Словаччини із Західною Україною у складі Української РСР. Крім резолюції, про це свідчать вітальні телеграми від імені делегатів цього з”їзду на ім.”я М.Хрущова та Народної Ради Закарпатської України. Широка кампанія збору підписів про приєднання Пряшівщини до Закарпатської України мала місце влітку 1945 року. Вона занепокоїла Тимчасовий уряд Словаччини. Він звернувся до Е.Бенеша з пропозицією “уступити” Радянському Союзу Підкарпатську Русь з неодмінною умовою, щоб Москва залишила Пряшівську Русь в складі Словаччини, хоч переважна більшість жителів Собранецького, Спішського, Ганушевського, Медзилаборського, Стропковського і Північно-Бардейовського округів Пряшівського краю і понині рахують себе українцями. За згодою СРСР цей воз”єднавчий рух теж паралізували.
У післявоєнні роки дотримання прав національних меншин у сусідніх державах – значною мірою у Чехословаччині та ще більшою мірою в Румунії – було більшою мірою умовним. Позбавлені можливості об”єднатися із основним етнічним масивом, українці близьких до Закарпаття регіонів опинилися під пресом денаціоналізації та асиміляції.
Як і кожна незалежна держава, Закарпатська Україна також створила свої збройні сили і органи юстиції. У грудні 1944 року було засновано народну міліцію та народні дружини. Останні служили за нерегулярні військові сили, виконуючи водночас функції охорони громадського порядку. Народні дружини поділили на взводи і роти. Їх центральний штаб очолив радянський офіцер, Герой Радянського Союзу Олександр Тканко, а в округах – офіцери Червоної армії, зокрема в Севлюшському - В. Олександров. Таким чином на дружинників покладалися функції поліції і армії. У грудні 1945 року на базі народної міліції і народних дружин утворили управління внутрішніх справ Закарпатської України. Більше року його очолював генерал-майор Петро Сопруненко. Це людина з сумнозвісним послужним списком у ГУЛАГу. В 1939-1943 роках П.Сопруненко у Народному Комісаріаті внутрішніх справ СРСР був начальником управління військовополонених та інтернованих. Розробив план і безпосередньо очолив на весні 1940 року операцію знищення майже 22000 польських полонених, розстріляних в Катині, Мідному та П”ятихатках. У травні 1944 року та у січні 1945 року в Закарпатській Україні з”явилися органу прокуратури та адвокатури і судової влади. До останньої ввійшли народні суди, Вищий народний суд та окрема комісія – Спеціалізований суд (для зрадників народу). Головою Вищого народного суду і одночасно Спеціального суду було призначено 26-річного екс-партизана Василя Русина, який не мав юридичної освіти.
Голова Народної Ради на основі відповідних рішень Ради призначив головним прокурором Закарпатської України русофіла Івана Андрашка, довоєнного випускника правничого факультету Карлового університету в Празі. На прикладі репресивної діяльності цього прокурора можна наочно побачити, що рівень його юридичної освіченості нічого не означав у не правовій державі. Тоталітарна ідеологія повністю підім’яла під себе навіть доволі умовне “соціалістичне право”.
Так, голова народної ради І. Туряниця і Уповноважений (міністр) юстиції С.Борецький 18 грудня 1944 року підписали постанову, якою затвердили нову інструкцію “про організацію і порядок діяльності Спеціального суду”, згідно якої головний прокурор визначав, як розглядати конкретну кримінальну справу – на закритому чи відкритому засіданні, з участю прокурора і адвоката чи без них. Хоч серед громадян краю було немало етнічних угорців, словаків, румунів і німців, які не розуміли російської ,тим більше, української мов, інструкція не передбачала перекладачів.
Державне утворення, яким була Закарпатська Україна, тяжіло до радянської моделі державної влади у формі народної демократії. Тому не дивно, що в грудні 1944 року Народна Рада провела превентивну націоналізацію всіх земель, лісів, залізниць, електростанцій, заводів, фабрик, шахт, банків, торговельних підприємств і навчальних закладів.
Промисловість і торгівлю остаточно націоналізували в серпні 1945 року. Доти дрібні комерсанти і власники крамниць завозили товари з Угорщини, Румунії, Чехії та Словаччини. У першому півріччі 1945 року в Закарпатській Україні із наявних 243 –х підприємств працювало 174 ( 16000 робітників), або 72%.
В дусі радянізації запроваджувалась нова релігія – комунізм, що привело до антирелігійного терору. Передусім масово закривалися культові споруди, переслідували духовенство, проводили атеїстичну пропаганду. На кінець 1944 року більшість населення Закарпаття належало до греко-католицької церкви – 460 тисяч вірників. Православних нараховувалося від 109 до 121 тисячі, 81 тисяча сповідувала католицизм, а 76 тисяч були протестантами. З самого початку існування Закарпатської України велася спрямована робота по викоріненню релігії, а головне корекції релігійної сфери в потрібному руслі і провели масштабну секуляризацію, тобто відокремлення церкви від держави, школи від церкви. Всі записи актів громадського стану: народження, одруження, смерті передали державним органам. Визнавали лише цивільний шлюб. Прийняття Народною радою Декрету “Про вільну зміну релігії” від 24 березня 1945 року дало старт війни проти греко-католицької церкви, яка невдовзі стала “ворогом №1”. За мету було поставлено приєднання до Російської православної церкви. Застосовували широкий спектр репресивних заходів. Вирішувати долю церковного майна, що раніше належало церквам, як юридичним особам, стали згідно нових декретів громадяни, які перейшли в іншу конфесію.
Проти вольових і непокірних священиків безупинно збирали звинувачення, греко-католицькі храми передавали православним, їхні священики шукали другу роботу або емігрували. Якщо на початку 1945 року єпархія нараховувала 425 священиків, то на кінець року їх залишилося 297, або 70%. Забігаючи трохи вперед підкреслю, що греко-католицьку церкву в Західній Україні ліквідували ще в 1946 році, але завдяки незламній, непохитній, твердій позиції молодого єпископа Теодора Ромжі цього зробити в Закарпатській області не вдалося. Він категорично відмовився перейти у православ”я. Москві не залишалося нічого, як вбити його фізично, і з другої спроби 1 листопада 1947 року їм це вдалося за допомогою рідкісної отрути. Мукачівська єпархія протрималася до 18 лютого 1949 року, коли до всіх парафій передали листа про припинення існування єпархії, що дало можливість ліквідувати її як юридичну особу.
При всіх своїх недоліках, Закарпатська Україна мала, я б сказав, і відчутні досягнення. Це, в першу чергу, стосується проведення земельної реформи. За всю історію краю не було зроблено нічого подібного у розв’язанні земельної проблеми, підкреслю, так ефективно і оперативно. Нещодавно, я писав про земельну реформу, проведеної чехословацьким урядом, в цілому позитивно. Але реформи в аграрному секторі Закарпатської України були на порядок вищими і не можу зрозуміти, чому про них усі мовчать.
Як відомо, аграрну реформу започаткував І-й з”їзд народних депутатів, згідно постанови якого “Про наділення селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом” усього передано 52,7 тисяч га землі. Розподілу підлягало 35 тисяч га поміщицької землі і 17,7 тисяч га за рахунок обмеження землекористувань. 28 лютого 1945 року Народна Рада прийняла постанову про порядок розподілу земель, конфіскованих у попередніх власників. Пріоритет надавався сім’ям добровольців Радянської армії та партизанів, а також переселенцям з гірських сіл у низинні. Землю отримали 54,4 тисячі із 145,2 тисяч селянських господарств краю, тобто 39,5%. 15 грудня 1945 року Народна Рада прийняла декрет про передачу землі “у безстрокове і безоплатне користування селянам”. У результаті аграрної реформи ліквідували крупне ( поміщицьке) землеволодіння. Частка малоземельних скоротилася до 2,9%, такого не було при жодній владі. Спеціальні земельні комісії стежили за справедливим розподілом землі та лісів. 19 березня 1945 року Народна Рада видала декрет за яким встановила максимальні норми землекористування. В Ужгородському, Берегівському, Севлюшському, Іршавському і Тячівському округах вони складали 22 га на одне господарство, а у Перечинському, Великоберезнянському, Свалявському, Воловецькому, Волівському і Рахівському округах – 28 га. До липня 1945 року переселилося 1804 сім’ї бідняків, добровольців та партизан. На нових місцях проживання вони отримали належні наділи. Як видно з наведеного, з цим завданням впоралися в стислі строки і без лишньої бюрократичної тяганини.
Закарпатській Україні відпустили безкоштовно для весняної сівби 1945 року 37,6тисяч центнерів жита, кукурудзи та інших зернових культур. Цю гуманітарну допомогу отримали 59,7 тисяч сільських господарств. У край завезли для продовольчих потреб населення 96 тисяч центнерів зерна, з яких 32 тисячі центнерів безкоштовно. Для цивільного призначення використали резерви Червоної армії, зокрема для розмінування сільськогосподарських угідь і для забезпечення сільського господарства кіньми і транспортом. Було також передано 150 медичних пунктів, 750 кг медикаментів.
Однак земельний перерозподіл не виправдав сподівань селянства щодо власного господарювання на вільній землі. Їм відвели для цього тільки неповні 3 роки, позаяк далі розгорнулася суцільна колективізація.
Хочу розвіяти ще один стереотип, який часто нагадують: “Радянська влада надала вам перший вищий учбовий заклад в області”. На самому ділі, ще 5 грудня 1944 року був прийнятий Декрет №16 “Про організацію вищих шкіл в Закарпатській Україні”, в ньому планувалося організувати на території краю державний університет, лісовий і агротехнічний інститути. Установчий документ мав назву “Постанова Секретаріату ЦК Комуністичної партії Закарпатської України та Народної Ради з дня 19 липня 1945 року, місто Ужгород, про утворення Закарпато-Українського університету.” В ньому йшлося про конкретні організаційні заходи покладені на повноважну комісію: утворення чотирьох факультетів (історичного, філологічного, біологічного та медичного), виділення приміщень (на теперішніх вулицях Підгірній та Августина Волошина), їх обладнання і ремонт. Окремо акцентували на наборі студентів (оголошеного наступного дня 20 липня) та початку їхнього навчання (1 жовтня), було вирішено питання стипендій, зарплат викладацькому складу, про бібліотеку. Вирішили найголовнішу проблему – фінансування (п’ять мільйонів пенге з бюджету Народної Ради Закарпатської України). Передбачалося надання 35 квартир викладачам. Термін навчання був визначений – 4 роки на історичному і філологічному і 5 років – на біологічному і медичному факультетах.
Кого можна вважати батьками-засновниками? Підписали документ 6 посадових осіб: Перший секретар ЦК КПЗУ І.Туряниця, Уповноважені Народної Ради у справах освіти ( Іван Керча), комунального і лісового господарства ( Петро Сова і Микола Цуперяк), фінансів ( Юрій Івашко), охорони здоров’я ( Ілля Керечанин).
27 вересня 1945 року наказом І.Керчі організатором університету призначили Степана Добоша, якого прийнято вважати першим ректором.
У Києві 18 жовтня 1945 року з’явилася постанова Ради Народних Комісарів УРСР і Центрального Комітету КП(б)У “Про відкриття державного університету в Ужгороді”. ЇЇ підписали Голова Ради Народних комісарів УРСР М. Хрущов і Перший секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко.
Цікава виходить картина. Університет в Ужгороді уже на той час діяв, з першого по двадцяте вересня 1945 року пройшли вступні іспити, працювали підготовчі курси. Станом на 18 жовтня 1945 року юрисдикція УРСР ще не поширювалася на Закарпатську Україну це підкреслював у своїх спогадах Микита Сергійович, але у жовтні 1945 року він цього не знав і підписав цей документ. Та й на сьогодні мало хто на це зважає. Більше того, після того як М.Хрущов зробив блискучу кар’єру утвердилося і до нині існує стійке кліше, що 18 жовтня 1945 року – здійснилася віковічна мрія прогресивних закарпатців краю про власний університет. Навіть після опали М.Хрущова, ніхто не виправив цього, правда частину мармурової плити, на якій викарбовано витяг про утворення університету, акуратно відпиляли, де був підпис М.Хрущова. За компанію постраждав і Д.Коротченко. Хто не лінується, хай зайде переконатися в коридор хімічного факультету по вул. Підгірній в Ужгороді.
Наступні кроки по університету здійснювались уже в межах правового поля Радянського Союзу. Останню крапку поставили в ту пору не в Києві. У Москві, на початку літа 1946 року, вийшли два документи російською мовою. Вони названі однаково: “ Про відкриття Ужгородського Державного університету в місті Ужгороді Української РСР. “ Це постанова Ради Міністрів СРСР від 28 травня за підписом В.Молотова. ЇЇ продублювало міністерство вищої освіти СРСР від 7 червня – підписав міністр С.Кафтанов. Ужгородський Державний університет дозволили відкрити, як сказано в оригіналі, в 1946 році. Його зразу ж віднесли до першої категорії вузів Радянського Союзу і підпорядкували союзному міністерству вищої освіти.
Як бачимо, за перший рік існування університет мав декілька документів про його відкриття, змінив декілька власних назв. Можливо, такий бурхливий початок дав можливість йому із не великого провінційного університету стати у ряд провідних закладів вищої освіти України.
На цьому, мабуть, і закінчується позитив в житті Закарпатської України.
Життя йшло дальше, а очікуваних результатів не було, хоч могутня держава – переможець спрямувала свої ресурси на розширення власної території за рахунок стратегічно важливого регіону, намагаючись перемістити свої кордони за Карпати. Діяли вони цілеспрямовано, нахабно, безпардонно, цинічно і безцеремонно. Це все було відомо Е.Бенешу. Він повідомив про це Голові ЦК Компартії Чехословаччини Клементу Готвальду, який в той час працював у Комінтерні. Той звернувся до Сталіна, який в особистому послані Е. Бенешу писав (даємо мовою оригіналу): “Глубоко уважаемьій господин Президент Бенеш! Я только сегодня узнал от товарища Готвальда, что чехословацкое правительство очень обеспокоено собьІтиями в Закарпатской Украине и, что допускает, вроде советское правительство имеет намерение решить закарпатскую проблему в одностороннем порядке, вопреки соглашениям, которьіе существуют между двумя государствами... Советское правительство не препятствовало и не могло препятствовать населению Закарпатской Украиньі проявить народное волеизлияние... Поскольку проблема Закарпатской УкраиньІ бьіла поднята самим народом, то, естественно, она должна бьіть разрешена после войньі, когда обе стороньі признают єто своевременньІм.”
Тим не менше, питання про приєднання Підкарпатської Русі під назвою Закарпатська Україна до Радянської України залишилося невідкладним. Відмежувавшись від рішення І-го з”їзду делегатів народних комітетів і уряду Закарпатської України, направлених на возз”єднання, Москва вирішила здійснити її приєднання з допомогою уряду Чехословаччини, примушуючи його до цього.
Як відомо, 2 жовтня 1938 року Польща незаконно анексувала (приєднала) Тешинську область Чехословаччини, а США, Англія, Франція, Радянський Союз і інші країни антигітлерівської коаліції офіційно признали Чехословаччину в кордонах до 1938 року. Природно, Чехословаччина розраховувала на повернення Тешинської області і допомогу в розв”язанні цього питання з боку Радянського Союзу. Ніби-то для переговорів з цих питань в Москву був запрошений З.Фірлінгер. 21 червня 1945 року урядова делегація Чехословаччини вилетіла в Москву в наступному складі: прем”єр-міністр З.Фірлінгер, його заступники Я.Шрамек і Я.Урсіні, міністри: оборони – Л.Свобода, охорони здоров”я – Прохазка, зовнішньої торгівлі – Г.Рінка, освіти – З.Неєдлі і заступник міністра закордонних справ В.Клементіс. На їхній подив, в Москві їх повідомили про те, що питання Тешинського округу Чехословаччина і Польща нехай вирішують самостійно, а з ними піде мова про Підкарпатську Русь – Закарпатську Україну. Делегації було запропоновано для підписання договір про приєднання Закарпатської України до Радянської України. Чехословацька сторона була вражена, а ще більший подив викликало приєднання до Закарпатської України території Словаччини, по якій проходили залізничні і автомобільні дороги із Чопа в Ужгород.
Після того, як аргументуючи конституційними повноваженнями, чехословацька делегація заявила, що не має права навіть обговорювати, а тим більше вирішувати питання про відчуження частини суверенної території Чехословаччини,чехословацькій делегації в недипломатичній формі пояснили, що згідно міжнародних договорів про післявоєнний переділ Європи Чехословаччина входить в сферу впливу Радянського Союзу. У нього є достатньо можливостей, щоб привести до влади в Чехословаччині уряд комуністів на чолі з К.Готвальдом, який в той час був заступником З.Фірлінгера. В даний час, вони, члени урядової делегації, ще являються відповідно прем”єром, віце-прем”єрами, або міністрами Чехословаччини, а через декілька днів можуть повернутися додому уже в якості простих громадян. Якщо повернуться взагалі.
Після таких вагомих “аргументів” З.Фірлінгер послав в Прагу на ім”я К.Готвальда телеграму. В ній доручалося отримати в посольстві Радянського Союзу в Празі проект Договору “Про Закарпатську Україну” і терміново обговорити його на засіданні Кабінету Міністрів, негайно прийнявши рішення, яким уповноважити очолювану Фірлінгером делегацію підписати цей Договір. В той же день 23 червня, під головуванням К.Готвальда , відбулося засідання кабінету міністрів Чехословаччини, який без обговорення прийняв запропоноване З.Фірлінгером рішення. Після цього З.Фірлінгер, Л.Свобода і Л.Клементіс змирилися, а “законники” Я.Шрамек і А.Прохазка продовжували вносити свої зміни і доповнення. Зокрема, їм вдалося виключити з цього Договору приєднання до Закарпатської України прикордонної території Словаччини. Після семи днів важких для чехословацької сторони переговорів, цей договір 29 червня 1945 року був підписаний.
Зараз багато українофобів підхопили тезис вищого російського керівництва і козиряють заявами, що якби не Сталін і не Радянський Союз ніякої України, а тим більше Закарпаття в її складі не існувало б.
Моїм опонентам рекомендую поміркувати ось над чим. Територію Закарпатської області, відірвану від Чехословаччини, товариш Сталін до України не приєднав. Він її приєднав до Радянського Союзу. Влада на цій землі була встановлена не українська, а як скрізь у Союзі – радянська, чекістська, стукацька, розстрільна.
А про що говорить той факт, що жодного представника Закарпатської України не було запрошено, навіть, на роль спостерігача під час переговорів та підписання вищезгаданого Договору. Не було жодного представника і Радянської України при проведенні важких перемовин, адже цей Договір був безпосередньо пов”язаний як з Україною, так і з Закарпаттям. Або візьміть таке, Договір було складено на російській, чеській і словацькій мовах. А де ж Україна, яку нам створював Сталін?
Нема нічого дивного в тому, що держава Закарпатська Україна була скасована 22 січня 1946 року указом Президії Верховної Ради СРСР і край став просто адміністративною одиницею “Закарпатською областю Української РСР у складі Радянського Союзу”. Регіон втратив свій юридичний статус.
Зверну увагу читачів ще на таку деталь. Після підписання Договору в червні 1945 року він вступав в силу лише після його ратифікації і обміном відповідними грамотами. З радянської сторони ніяких проблем не було, але чехословацька сторона, яка звикла діяти в демократичному правовому полі, затягувала цей процес, щоб були витримані всі передбачувані процедури.
Щоб припинити відтягування ратифікації Договору і поставити Чехословаччину перед здійсненим фактом, указ від 22 січня1946 року було прийнято до того, як його підписав Е.Бенеш і відбувся обмін ратифікаційними грамотами.
В Чехословаччини не залишалося іншого виходу, як 30 січня 1946 року обмінятися грамотами про ратифікацію Договору “Про Закарпатську Україну” – і цей незаконний з усіх сторін Договір в 00 годин 00 хвилин з 30 січня на 1 лютого 1946 року вступив у силу.
Показовим є приєднання до Закарпаття території вздовж залізничної і автомобільної доріг Чоп – Ужгород з рядом населених пунктів. Чехословацька сторона категорично відмовилася від їх приєднання у Договорі. Але в Кремлі прийняли рішення силовим методом оволодіти цією територією, яка мала для СРСР стратегічне значення. В ніч на 8 вересня 1945 року бійці залізничних військ Червоної армії вигнали з залізничного вузла Чоп залізничників Чехословаччини. Ранком цього ж дня вони розігнали чехословацькі органи місцевого самоврядування в селі Чоп і окупували його. Потів в Чопі провели мітинг на якому “обрали” новий орган влади – Чопський Народний Комітет Ужгородського окружного комітету Закарпатської України. Так залізнична станція і село Чоп 8 вересня 1945 року опинилися в складі Закарпатської України. В цей же день наказом міністерства зовнішньої торгівлі Радянського Союзу в Чопі була створена Чопська прикордонна митниця Радянського Союзу в чужій країні.
Залізничний шлях і автомобільна дорога Чоп-Ужгород проходили через ряд населених пунктів Чехословаччини (були в складі Земплінської жупи – Велькокапушанський та Кральовськохолмецький округи) – це: Батфа, Талц, Малі Селменці, Паладь- Комаровці, Палло, Ратовці, Соломоново, Сюрте, Тісоашвань, Тейглаш, Лєкаровце, Великі Ратовці. Тому Москва ввела в ці населенні пункти підрозділи Червоної армії і оголосила, що ці села приєднанні до Закарпатської України. Потім на мітингах були “обрані” сільські народні комітети, які ввійшли до Ужгородського округу. Таким чином, уже у мирний час Радянський Союз захопив 250 квадратних кілометрів території Чехословаччини. Правда, 4 квітня 1946 року Радянський Союз передав із складу Закарпатської області село Лєкаровці. Дійсно, переможців не судять. Але, чи не нагадує вам це сьогоднішні рейдерські захоплення, хоч тепер йдеться про підприємства.
Проте тільки 8 січня 1958 року СРСР уклав угоду з Чехословаччиною про остаточне врегулювання майнових і фінансових питань, пов’язаних із возз’єднанням Закарпатської України з УРСР. Звісно, гострих кутів обійти не вдалося. Радянський Союз навідріз відмовився компенсувати власникам вартість майна, землі та нерухомості. Лише через півстоліття, завдяки здоровому глузду чеського уряду, громадяни Чехії, які під час ІІ- ї Світової війни залишили своє майно в Закарпатті, отримали шанс дістати до двох мільйонів крон компенсації. Відповідний закон прийняв чеський парламент у березні 2004 року.
А як Угорщина? Державі, яка вчасно не вийшла з війни, незважаючи на постійні намагання вийти із неї і вступити в антигітлерівську коаліцію, прийшлося прийняти диктат країни-переможця. Кордон між Закарпатською Україною та Угорщиною залишився станом на 1 січня 1938 року. Перемир”я, підписане в Москві 30січня 1945 року між СРСР та Угорщиною, а потім мирний договір від 10 лютого 1947 року, закріпили відмову Угорщини від окупованих та анексованих територій після Віденського арбітражу 21 листопада 1938 року.
І на закінчення хотів би для любителів історії деталізувати під яким пануванням перебувало Закарпаття в 20-му столітті? Зроблю це на прикладі рідного Виноградова позаяк в його історію я найбільше заглибився.
До 18 листопада 1918 року воно перебувало у складі Австро-Угорщини. В цей день, в результаті буржуазно-демократичної революції була проголошена Угорська Народна Республіка і природно ми ввійшли до її складу. 22 грудня 1918 року утворюється так звана автономна “Руська Крайна” – аморфне утворення в якому ніколи не було визначено кордонів та проживали угорські русини. Достеменно відомо, що комітат Угоча входив до його складу. 21 березня 1919 року в складі тієї ж “Руської Крайни” ми влилися в Угорську Соціалістичну Республіку в якій утрималися 33 дні до 23 квітня 1919 року, коли Виноградів окупувала боярська Румунія. Її влада проіснувала трохи більше року до 30 травня 1920 року. Цього дня Румунію змінила Чехословаччина, і Севлюш став частиною Підкарпатської Русі. З 28 жовтня 1938 року по 14 березня 1939 року в складі Карпатської України під протекторатом Чехословаччини. 15 березня 1939 року – 16 березня 1939 року (40 годин) – незалежна Карпатська Україна. З 16 березня 1939 року до 24 жовтня 1944 року – Угорське Королівство. 24 жовтня 1944 року – 28 жовтня 1944 року - зона бойових дій Червоної армії. 28 жовтня 1944 року – 26 листопада 1944 року під юрисдикцією урядової місії Чехословаччини. 26 листопада 1944 року – 22 січня 1946 року в складі Закарпатської України. З 22 січня 1946 року приєднана до СРСР, а з 24 серпня 1991 року і по нині - складова частина незалежної України. Отже за 100 років Виноградів (Севлюш) зазнав 14 змін влади. Чим не привід звернутися в книгу рекордів Гінесса для реєстрації цього феномену.
Так я хотів закінчити цю статтю, над якою працював трохи більше року. Але в державі сталися трагічні події, що навівають сумні аналогії, які не можна залишити поза увагою. Коли я висвітлював події 1944 року, навіть, у найжахливішому сні не міг припустити, що анексія Криму можлива в ХХІ столітті майже по тому самому сценарію, що й приєднання Закарпаття. Судіть самі про такі аналогії: І.Туряниця – Аксьонов, закарпатські комуністи – кримські проросійські партії, громадські організації, окремі члени партії регіонів та комуністів, вибори Народної Ради Закарпатської України – вибори нового кабінету міністрів Криму, перешкоджання роботі чехословацької місії – паралізація органів державної влади України, блокування і витіснення чехословацького корпусу із Закарпаття – облога українських військових частин. І тоді приводом було волевиявлення народу Закарпаття під дулом російського окупанта, прийняття Маніфесту та збір підписів за нього і тепер проведення “так званого” референдуму. Почерк росіян збігається у всьому – діяли і діють вони цинічно, нахабно, безцеремонно, безпардонно, отруюючи дезінформацією свідомість не тільки жителів Криму, але й зарубіжжя, не гребуючи підкупом провідних зарубіжних ЗМІ.
Коли я писав про возз’єднання Закарпаття наївно думав, що це перший і останній в історії випадок анексії території держави союзниці. Виявляється Путіну не дають спокою лаври Сталіна, до речі, якого я до цього часу рахував найбільш огидним мерзотником у світі. Але все ж таки є і ряд деяких відмінностей. Так, Сталін – керівник потужної держави переможниці, на дії якої більшість світу заплющувала очі, не дозволив собі використати Маніфест про возз’єднання і зібрані підписи за нього, коли виявилося, що вони мають хитку юридичну основу в міжнародному юридичному праві, а різними засобами примусив уряд Чехословаччини оформити передачу Закарпаття під юрисдикцію СРСР. Ще одна відмінність: у Сталіна не було одіозної фігури запроданця Януковича. Якщо Сталін намагався відкрито не нехтувати думкою міжнародної спільноти, то Державна Дума відкидає всі загальноприйняті світові стандарти. І ще одне: події 1944 року склалися на кінець Другої Світової війни, а в 2014 році вони можуть спровокувати – Третю. І на кінець, моє тверде переконання: як би не бундючився Путін – він залишиться пігмеєм в порівнянні із Сталіним.
Дальший хід подій показав, що ліліпутін, брязкаючи зброєю, випустив на волю бацили червоної чуми, і дуже жаль якщо їй вдасться захопити світ, як колись коричневій. Будемо надіятися, що Бог дасть нам сили витримати це нелегке випробування.
В ході даної публікації в багатьох читачів виникли питання: “ А звідки я беру матеріали, дані, приклади для статті?” Завжди починаю з розвідки теми яка мене цікавить, із розмов і бесід з очевидцями, професійними істориками. Записую їх розповіді, спогади, збираю фотографії, якщо вони збереглися. Потім шукаю підтвердження в літературі, мемуарах, іноді в Інтернеті. Велику бібліотеку має о. Бендас Д., який люб”язно дозволяє нею користуватись та навіть більше того, часто консультує мене з тих чи інших питань, не зважаючи на постійну зайнятість, за що я йому безмежно вдячний, Нерідко звертаюся за порадами до нашого професійного історика Омеляна Гомоляка, у якого, крім всього іншого, дуже солідна бібліотека по історичній тематиці. Я його дуже поважаю і впевнений, що він би досяг набагато більших висот у професії, якщо б із занять історією зміг би утримувати сім”ю із шести дітей. Приємно здивував широтою знань про історію рідного краю і редактор нашої газети В.В. Кіш, підказками якого я часто користуюся. Багато ідей подає мені і високо ерудована людина – Іван Йосипович Бабота, з яким я провожу багато часу, обговорюючи ту чи іншу тематику.
Несподівано приємне враження справляє і наша районна бібліотека широким вибором книг, особливо у відділі література на угорській мові.
Правда, висновки стараюся робити самостійно, спираючись на свій життєвий досвід і намагаюся зберегти об”єктивність. Наскільки мені це вдається хай судять читачі.Для зацікавлених приведу основний список літератури, якою я користувався, готуючи цю статтю.
1. Нємец Франтішек, Володимир Моудрі “The Soviet SEIZURE of Subcarpatian Rutenia.” Toronto, 1955.
2. IVAN POP “Dejini Podkarpatske Rusi v datech” PRAHA, 2005.
3. “Енциклопедія історії та культури карпатських русинів” Ужгород, 2010.
4. “Приєднання Закарпатської України до Радянської України” В.Маркусь, Київ, Інтел, 1992.
- Микола Болдижар і Олександр Грін “Закарпатська Україна: державно-правовий статус і діяльність: кінець 1944 року – початок 1946 року” Ужгород, 1999.
- “Закарпаття: 1919-2009 рік. Історія, політика і культура.” Ужгород, 2010.
- Іван Поп “ Як нас віддавали, або троянди для прислужників Мехліса – Прага 1945 року: урядові і парламентські дискусії довкола питання про передачу Закарпаття СРСР” Карпатський край, Ужгород, 1995.
- Петр Годьмаш, Сергей Годьмаш «История республики Подкарпатская Русь» Ужгород 2008.
- “Воспоминания Н.Хрущова” Журнал “Вопросы истории” №7,8, 1991, Москва.
- “Советско-чехословацкие отношения 1945-1960 гг. Документы и материалы.” Москва,1971.
І. Біланчук
Виноградівська централізована бібліотечна система
