Б О Т А Р

Село раніше називалося Братово, підпорядковується Неветленфолвівській сільській раді. Ботар - одне із найстаріших поселень району. Згадується вже в 1216 році. Назву отримало від однойменної річки. Раніше село було на три кілометри від теперішньої дислокації. Переселення відбулося в 60-70- их роках ХІХ століття, коли було побудовано дорогу Вилок – Холмеу.

В ХІУ столітті фламандське поселення. З ХУ до початку ХУІІІ століття переважно угорське. У 1751 році згадується дерев’яна церква св. Михайла, вкрита соломою. З початку Реформації церква перейшла до реформатів. Перший відомий пастор Чеке Гашпар з 1573 року проводив служби згідно вимог Кальвіна. Церква в Ботарі була материнською і мала філіали в Неветленфолу і Форголані. Запустіння реформатської громади і зміна складу всього населення відбулася після татарської навали в 1717 році. Але і раніше на село робили наскоки турецько-татарські мародери, спустошуючи його. В 1727 році в комітаті Угоча вже немає згадки про реформатську общину в селі. В 1786 році знову згадується реформатська громада, але вже як філіал Неветлентфолвівської церкви.

Згідно перепису населення в 1851 році в селі 8 реформатів, 18 римо-католиків, 414 греко-католиків. В 1900 році вже було 85 реформатів. Довгий період ботарські реформати відвідували церкву за три кілометри в Неветленфолу. Звичайно, для старших вірників, особливо в негоду, це було немалим випробуванням.

В 1993 році в селі нараховувалося 150 реформатів, а 9 травня 1994 року ботарська громада знову стала самостійною. Восени 1995 року розпочалося будівництво, а 9 листопада 1997 року єпископ Гулачі Лайош освятив нову реформатську церкву. Зараз настоятелем церкви є Шереш Іван.

Як видно з попередніх переписів населення, найчисельнішою громадою були греко-католики, яких в перепису населення 1921 року налічувалося 414 чоловік, а зараз їхню кількість оцінюють близько 600 чоловік.

В 1903 році освячено струнку муровану церкву Св. Архістратига Михайла. Відбулося це за священика Михайла Шуби, дяка Василя Кевера, кураторів Юрія Дюровського та Михайла Ешпана, дзвонаря Михайла Кедєша. За відмову перейти у православ’я парох села Йосип Легеза був ув’язнений в таборах ГУЛАГу з 1949 по 1954 рік. Зараз настоятелем церкви служить о. Євгеній Левдар.

Після визволення в жовтні 1944 року з села відправили у сталінські табори трьох чоловіків, які не повернулися додому.

На даний час в селі проживає 938 осіб. Воно стає відомим, і в немалій мірі завдяки дуже креативному підприємцю Тізешу Павлу Павловичу. Просту, на перший погляд, справу, він доповнює кожного разу якоюсь цікавинкою. Такий підхід дає йому додаткову вигоду. Так, його фермерське господарство “Тізеш” займається вирощуванням екологічно чистої продукції, в тому числі в тваринництві –розводять породу свиней “монголиця”. Його цех по переробці фруктів випускає 20 видів повидла, і найбільше затребуваний з них – леквар, який роблять за старовинною прадідівською технологією. Здавалося б, що можна заспокоїтися, але Павло Павлович на цьому не зупинився. Поряд із цехом зробив дегустаційний зал і, навіть, музей леквару. Або ж візьмемо вирощування насіння коноплі. Відомо , що для здійснення цього виду діяльності потрібна ліцензія Комітету з контролю за обігом наркотиків. Довелося більше року витратити на подолання бюрократичної машини, але є дозвіл на 5 років займатися цією справою. Збут насіння забезпечений, його купує одна швейцарська фірма. Здавалося б можна спокійно перепочити. Але, ні. Виявилося, що у Вінниці є фірма, яка із стебел коноплі тче тканини і робить із них одяг і взуття. Але для того, щоб здати стебла коноплі, знову ж таки потрібен дозвіл Комітету з контролю за наркотиками. Це при тому, що вирощують у Ботарі технічну коноплю без вмісту наркотичних речовин. Тепер знову оформляються необхідні дозволи. Спитаєте, а куди раніше дівали цю цінну сировину? Просто заорювали, використовуючи її як натуральне добриво. Залишається лише побажати невгамовному П. Тізешу нових нетрадиційних підходів у його фермерській роботі.

Б У К О В Е

до 1946 року Фоковбіки – лежить на горбистій місцевості Притисянської долини за 8 км від райцентру Виноградів, назву отримало від навколишніх букових лісів. А назва Фоковбіки – банальне об’єднання слова фагус ( бук по- латині) і бік ( теж саме по - угорськи). В народній вимові воно трансформувалося в Фоковбіки.

Відносно молоде поселення. Перша офіційні згадка датується 1784 роком. В 1847 році описана дерев’яна церква. В 1868 році побудовано муровану церкву св. Івана Передтечі. В 1949 році церкву перепідпорядковано Українській Православній Церкві Московського патріархату. В 1974-1975 роках її оновлено. З 1991 року в селі служить о. Павло Староста. Своїм відношенням до душпастирської роботи він заслужив авторитет і шану односельчан, до церкви потягнулися люди. Стара, навіть переобладнана, церква не поміщала всіх вірників. Тому в 1997 році було розпочато будівництво нової церкви, яке здійснювалося виключно за кошти прихожан. В 2008 році нову церкву св. Івана Передтечі освятили. Про авторитет о. Павла свідчить і те, що протягом десяти років він благочинний Великоком’ятівського округу. 

Не можна не візначити великий вклад в реконструкцію церкви в 1974-1975 роках куратора Андрія Андрійовича Старости. Ще більшою була його роль при зведені нової церкви. Саме завдяки його організаторським здібностям, природженому вмінню здійснювати складні будівельні роботи, а таких було не мало, вдалося успішно ввести в дію храм. І після цього він керував заміною іконостасу і всіма необхідними столярними роботами.

Згідно чехословацького перепису населення, в 1921 році в Буковому було 26 будинків, проживало 133 особи, з них 62 чоловіки та 71 жінка. По віросповіданню: 110 греко-католиків та 23 іудеї. Тепер в селі проживає 2159 чоловік.

Букове було бідним селом, ще в 1966 році майже половина села була забудована старими хатами, в основному під соломою. Воно було відоме і як, другий після Широкого, центр самогоноваріння, особливо сливовиці. За досить короткий час виросли сучасні будинки, невпізнанно змінився благоустрій села. Сприяла економічному піднесенню села вдало вибрана спеціалізація населення по ранньому вирощуванню полуниці. Схили горбів, на яких розташоване село, ідеально підходять для вирощування цієї культури. Допомогло і те, що в Буковому була бригада радгоспу “Виноградівський”, в якому заробітки були більш стабільні і вищі, ніж у колгоспах.

Зараз більшість буківчан займаються вирощуванням полуниці, правда, останнім часом її монополію потіснили капуста, помідори, перець, баклажани. Появилася нова вигідна сфера – вирощування квітів. Жителі села, як справжні економісти, вибирають собі ту культуру, яка є найбільш вигідною і найменш трудозатратною. Багато буківчан в сезон займаються збиранням грибів, дикоростучих, особливо ожини. Це досить помітно поповнює їх сімейні бюджети. Є декілька сімей, які роблять віники.

Потрібно окремо підкреслити, що в Буковому є декілька джерел питної води, яка славиться на весь район. Багато виноградівчан беруть воду для своїх харчових потреб саме звідси.

Незважаючи на свою молодість, уже відомою постаттю в літературних колах стала уродженка села Світлана Кедик. Вона перемогла в міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” в номінації “Роман” із циклом казок “Зірочка”. В 2012 році вийшла її книжка “Світ добра”. Зараз вона працює над новим романом “Сповідь заміжньої жінки”.

                                                                                                            Іван Біланчук, м. Виноградів

Джерело: Голос Карпат