Село розташоване в долині річки Боржава за 13 км від райцентру і 6 км від залізничної станції Сільце. Назва села походить від прізвища власника села Ком’яті. Говорять, що це він був сином одного із багатих Ком’ятіїв із Севлюша, який женився у Завадку, успадкувавши землі, на яких пізніше виникло село Ком’яти. Перша згадка про Великі Ком’яти виявлена в письмових джерелах в 1345 році. Парохія існує з 1574 року. Перша дерев’яна церква, збудована в період заснування села, згадується в 1751 році. Муровану базилічну церкву Св.Михайла спорудили на місці дерев’яної у 1790 році. З 1860 року в селі готувалися до будівництва храму Св. Духа. Через брак коштів будівництво затягнулося і завершилося аж у 1903 році, і то завдяки священику Івану Грабарю. Будівництво йшло завдяки добровільним пожертвам селян. Допомагали і ком’ятські заробітчани в Америці, і місцеві євреї – візники. Кожна сім’я працювала щотижня один день біля церкви. Храм вийшов величним ( 511 кв.м). План його скопійовано з кафедрального собору в Амстердамі. Богослужіння в ньому проводять о. Василь Похилець та о. Іоан Тесличко.

Зараз церква Св. Духа належить православним, а греко-католики моляться в стародавній церкві Св. Михайла. Треба сказати, що в продовж радянського періоду в церкві був етнографічний музей. В 1991 році споруду повернуто вірникам і того ж року проведено зовнішній ремонт. До відродження храму багато зусиль приклали голова громади І.П. Потокі, В.М. Мадяр, І.М.Алексик, дяк Ю.Крайняй, зараз громаду очолює Іван Левдар, а священиком тут Іван Тернинко.

Є на території села ще одна церква Вознесіння Господнього в Завадці (Малій Чингаві). У 1775 році згадується дерев’яна церква збудована 1624 року. Дерев’яну церкву розібрали, коли завершувалося спорудження мурованої, а рішення про будівництво нової церкви було прийнято 19 січня 1936 року. Кураторами будівництва тоді були Василь Онисько та Михайло Віщак. Завершену споруду посвятили на Благовіщення, але згодом парох Іван Рабар (Грабар) переніс храмове свято на Вознесіння. Щоб читачам було ясніше з священиками, треба пояснити, що їх було троє: ком’ятський Іван Рабар (Грабар) служив у 1901-1916-х роках, ком’ятський Іван Рабар старший (1916-1942), ком’ятський Іван Рабар молодший ( 1942-1947). Іван Рабар молодший був репресований наприкінці 1940-х років.

У радянський період церкву було знято з реєстрації 20 листопада 1960 року і до 1985 року її мали перетворити на клуб. В кінці 1980-х років вірники повернули собі храм і розпочали там богослужіння. На дзвіниці встановлено 4 дзвони, 2 з яких відлито в 1926 році в Ужгороді, один ще в 1884 році виготовив у Малих Геївцях Лайош Ласло, ще один дзвін купили за гроші зароблені у Франції Михайлом Віщаком, Василем Марзаничем, Миколою Пантьом, Андрієм та Іваном Ониськами в 1928 році. Зараз у цій церковній споруді проводять богослужіння, почергово, православні і греко-католицькі вірники. Православна громада будує свою церкву, роботи ведуться на покрівлі.

Є в селі ( в Малих Ком’ятах) і церква Жінок-Мироносиць. Дерев’яну церкву згадують в 1775 році. Теперішню, типову муровану церкву, раніше присвячену Христу Царю, закрили в 1961 році, а до 1985 року в споруді мав діяти сільський клуб. В 1990 році її повернули вірникам, цього ж року відновлено вежу і дах. У дерев’яній дзвіниці 2 дзвони. Великий дзвін виготовив Р. Маноушек у 1924 році у Брно, а малий, згідно з угорським написом, відлито за пароха Івана Гаджеги у 1834 році. Зараз церква належить православним, обслуговує їх о. Володимир Гангур.

У Великих Ком’ятах є два молитовних будинки, в яких проводять богослужіння громада “Церкви Християн віри Євангельської України” (п’ятидесятники) та Євангельських Християн суботнього дня. Громада п’ятидесятників у селі існує з 1962 року, очолював її І.А. Хрипта, який пізніше став єпископом громади Закарпаття. Моління здійснювалось у приватному будинку, в якому вміщувалось 150 чоловік, пізніше був побудований молитовний дім на 300 чоловік, а в 1991-97-х роках споруджена на вулиці Ватутіна,84 одна з найбільших церков п’ятидесятників на Закарпатті, яка вміщує 1000 вірників. Зараз пастором тут служить Віктор Ісак. Незважаючи на те що в кінці минулого століття з села емігрувало в Штати біля 500 п’ятидесятників, їх громада залишається досить масовою.

Євангелісти Християни суботнього дня моляться в своєму молитовному будинку також по вулиці Ватутіна, який зараз знаходиться в стадії завершення. Очолює їхню громаду пресвітер Юлій Галас.

В. Ком’яти вважаються селом самодостатніх господарів, тобто таких, які виживали при будь- яких режимах із плодів своєї роботи на земельних ділянках. Їхнє життя не можна назвати заможним, але в більшості люди тут не потерпали від голоду і мали можливість направляти своїх дітей на навчання, в основному хлопців. У передвоєнні роки найбільшим підприємцем, як це не дивно, був священик Іван Рабар. Він володів млином на річці Боржава, тут же була компактна гідроелектростанція, яка забезпечувала номінально сельчан енергією для освітлення. В роки чехословацького панування створили кооперативну сироварню, в угорський період тут діяла кооперативна спілка “Гондьо” (мурашка). Нею опікувався заможний і грамотний житель села Андрій Попович, до якого потім приклеїлася сільська кличка “гондьо”.

Згідно перепису населення в 1921 році у В. Ком’ятах було 2166 га землі, 690 будинків, 2987 жителів, в т.ч. 1429 чоловіків і 1558 жінок; за національністю: 3 чехословаки, 2548 русинів, 18 угорців, 414 євреїв; за віросповіданням: 3 римо-католики, 2566 греко-католиків, 2 протестанти і 416 іудеїв.

Зараз у селі проживає 6874 чоловік. Після визволення села 25 жовтня 1944 року від угорсько-німецьких окупантів 108 місцевих жителів були мобілізовані в ряди Червоної Армії і корпус Людвіка Свободи. 13 із них нагороджені орденами і медалями, 29 – загинули.

У селі нелегко давалася колективізація. Щоб боляче вдарити по старшому поколінню, яке здійснювало відчутний опір створенню колгоспу, у Великих Ком’ятах була спровокована чекістами діяльність молодіжної антирадянської групи, яка нібито проводила серед населення “антиколгоспну пропаганду з метою гальмування організації колгоспів”. ЇЇ учасники були жорстоко покарані, кожен отримав по 25 років табірної неволі. Ось деякі з них: Томей Михайло Іванович ( 17 років), Бровдій Юрій Петрович (17 років), Кобаль Іван Андрійович ( 17 років), Мадяр Василь Михайлович ( 18 років), Потокі Василь Миколайович ( 19 років), Левко Іван Петрович ( 19 років), Буганич Іван Іванович ( 19 років). Всі вони реабілітовані в 1991 році.

Такими методами радянській владі вдалося організувати намічене, в селі була розташована центральна садиба радгоспу (а потім колгоспу) імені Ватутіна, за якою було закріплено 2562 га сільгоспугідь. Вирощували овочеві (в основному капусту, помідори, огірки, картоплю, виноград) культури. Тваринництво – м’ясо-молочної спеціалізації. Були і солідні підсобні промисли. Працювали цехи з випуску кахельних грубок та сухих фарб.

Особливо активізувалася ця робота, коли господарство очолив М.П. Довжанин. Запрацював консервний завод, який два роки випускав великий асортимент овочевих консервів. Тут освоїли випуск сухих приправ типу “Делікат”. Спільно з колгоспом “Іскра” побудували цегельний завод, який, на жаль, перестав існувати, тепер на його місці розташовані теплиці. Два великі швейні цехи були обладнані в Боржавському і Великих Ком’ятах. Вони працювали в кооперації з дніпропетровською швейною фабрикою “ПАН”, шили чоловічі сорочки, трикотажні спортивні костюми та інші швейні вироби. Користувалися великим попитом дерев’яні сауни в нафтовиків та газовиків Сибіру, виготовлені колгоспними столярами. Діяла в селі і пекарня райспоживспілки.

Зовсім недалеко від села, приблизно 500 м від крайніх хат, в радянські роки дислокувався невеликий військовий підрозділ ракетних військ. Жили вони в невеликих, досить комфортних казармах. Довго ніхто не здогадувався, чим займаються військові. Вони обслуговували дві пускові ракетні установки. Зараз важко сказати якого типу, адже і в той час ніхто нічого не міг знати, а зараз і поготів. З невідомих причин, найімовірніше через розсекречення розташування ракет американцями ( говорять про зраду Піньковського), ракети були перенесені в невідомому напрямі. Приміщення були передані Іршавській ткацько-прядильній фабриці, в них розмістився її цех №4. Тут були встановлені ткацькі верстати і досить довгий час жінки з Ком’ят і навколишніх сіл ( Оноку, Заріччя, Сільця, Кам’янського, Боржавського) працювали тут у три зміни.

Ком’ятчани були піонерами розвитку парникового овочівництва в приватному секторі. Розпочали його на початку 1970-х років. Тодішня влада нещадно винищувала такий бізнес в особистих господарствах. Але, не зважаючи на це, жителі села вдосконалювали його і в кінці кінців Великі Ком’яти разом із сусіднім Заріччям стали овочевою столицею Закарпаття. Розцвів цей вид діяльності після його легалізації.

Неординарною особистістю в релігійному житті села виявився колишній настоятель православного храму о. Михайло Юрина. Він згуртував навколо себе громаду. На їх рахунку багато добрих справ. Його робота і авторитет були відзначені – довгий час він обирався благочинним Виноградівського району. Йому було доручено організувати Мукачівську духовну школу в 1991 році, коли була закінчена атеїстична пропаганда і знята заборона релігії з боку держави. Народ знову отримав справжню свободу совісті, масово будувалися нові храми. Не вистачало священицьких кадрів. А те, що саме в Ком’ятах була відкрита школа Мукачівської єпархії, теж його заслуга. В 1993 році школа була зареєстрована в державних органах, вона готувала дяків, регентів, священиків. Перший випуск складався з 15-ти, послідуючі від 32 до 35 чоловік. Школа існувала в селі до 2005 року. До цього часу тут служив і о. Михайло. Неважко здогадатися, що зараз вона дислокується в Іршаві за місцем його нової служби.

Тривалий час у школі навчалося понад 120 чоловік. Крім організації навчального процесу, їх потрібно було забезпечити житлом, харчуванням. В цей час радгосп ім. Ватутіна очолював М.П. Довжанин, в якого склалися хороші стосунки з о. Михайлом. Силами радгоспних будівельників були приведені до ладу навчальні та спальні приміщення, радгосп виділяв і продукти харчування. Більше того, щоб дати можливість покращити фінансовий стан школи, релігійній громаді були передані водяний млин і гідроелектростанція. Перший довгий час користувався успіхом в Ком’ятах і навколишніх селах, а обленерго не дало дозволу на підключення міні- ГЕС у свої лінії електромереж.

Безпрецедентним виявилася і громадська діяльність о. Юрини. В 1990 році він був обраний депутатом сільської ради. Депутатський корпус виявив йому довіру і обрав головою сільської ради. Це, мабуть, єдиний такий випадок на всю Україну. Зауважимо, що в цей період обирався і голова виконкому. Так створився потужний тандем директора радгоспу М.Довжанина і голови Великоком’ятівської сільської ради о. Юрини. В цей час для Ком’ят було зроблено багато хороших справ. Дві вулиці, в тому числі Шевченка, були капітально відремонтовані, проводився сільський водопровід, створені вуличні кооперативи, які очолювали сільські депутати, по водопостачанню і газифікації села. Водночас було багато зроблено і для розвитку духовної школи: проведено благоустрій, заасфальтована під’їзна дорога, встановлена залізобетонна огорожа, проведено капітальний ремонт колишньої амбулаторії.

В 1970 році у селі виловлено з річки Боржава найбільшого за всю фіксовану історію українського рибальства сома – довжиною 3 м і вагою 230 кг при віці 36 років. У квітні 2013 року на трасі від Ком’ят до Заріччя висадили 500 саджанців червоного дуба.

У В. Ком’ятах народився греко-католицький священик, відомий історик і лінгвіст Іван Фогарошій-Бережанин (1786-1834), а також один із самих видатних єпископів Василь Попович (очолював Мукачівську греко-католицьку єпархію з 1837 до 1864 року). 16 березня 1837 року імператор Фердинанд У призначив Василя Поповича Мукачівським єпископом, а 25 жовтня 1837 року Папа Григорій ХУІ підтвердив це призначення. Єпископська хіротонія відбулася 18 березня 1837 року у Львівському кафедральному храмі св. Юрія. 1жовтня 1840 року єпископ Попович відкрив гуртожиток для священицьких хлопців- сиріт в Ужгороді. Збудував нову учительську семінарію. В 1859 році освятив Успенську церкву в Мукачеві. Великою була його роль у розбудові шкільництва при церквах та переводу навчання і діловодства в єпархії на русинську мову. Помер 19 жовтня 1864 року, похований у крипті кафедрального храму.

Уродженцем села є поет Юлій Васильович Боршош-Кум’ятський ( 1905 – 1978). Учителював у кількох початкових школах Підкарпаття. В 1928 році вийшла перша збірка його поезій “Весняні світи”. Боршош-Кум’ятський – один із перших підкарпатських письменників, що почали писати українською літературною мовою; в 1930-х роках він був завзятим прихильником української орієнтації. Публікувався в літературних журналах і за угорського панування. Віршами привітав радянську владу і був обраний членом спілки письменників України. 3 1945 року працював учителем Ужгородської школи для глухонімих.

Із Великих Ком’ят походить ще один поет – Попович Михайло Васильович ( псевдонім Іван Руснак – (1908 – 1955) – русофільський поет, що наголошував на культурній єдності своєї батьківщини з російською цивілізацією. Закінчив Карлів університет у Празі, працював адвокатом, у 1943 році угорська поліція заарештувала його за зв’язки з місцевими партизанами. У 1945 році був звільнений з концентраційного табору. Був директором Закарпатської філії Київського видавництва “Радянська школа”. Згодом вступив до КПРС (1947 рік), нагороджений численними медалями. Його найважливіші збірки: “Ранние стихи” (1928 рік), “Хата” (1937 рік), “Думы о Верховине» (1959 рік – посмертно).

                                                                                                                                                                                                                  Іван Біланчук, м. Виноградів

Джерело: Голос Карпат