ВЕРЯЦЯ

       Село Веряця знаходиться біля підніжжя південно-західних Карпат, на лівому березі Тиси за 12 км від районного центру та за 3 км від залізничної станції Королево. Назва Веряця походить від українського слова ворота. Люди з навколишніх сіл говорили про Веряцю, що в ній 100 воріт і 100 бід. На користь цієї версії служить і давня назва Верхніх Воріт – Верхні Верецьки. Щодо воріт, то, можливо, це пов’язано з географічним розташуванням Веряці, яка лежить на березі Тиси, саме на тому місці, яке вважається воротами до рівнинної частини її течії.

Перша згадка про село в 1355 році і пов’язана вона з наданням королівської грамоти Королеву, Сасову, Чорнотисову і Веряці. Найбільш імовірно, що основу села склав служивий люд із замку Нялаб, який стрімко піднімається над населеним пунктом.

       В 1751 році згадується дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці. В 1775 році йдеться про стару дерев’яну церкву. Метричні записи з 1798 року. Теперішня мурована церква, прикрашена 4-рядним іконостасом з образами, намальованими олією на блясі. Розпочато її будівництво в 1812 році, а закінчено в 1832 році. Перший священик, про якого є згадки,  це Брусенич-Піото Базіл (1719 і 1739).

 Священик Юлій Іванчо ( служив у Веряці з 1923 по 1949 рік) був в’язнем більшовицьких таборів з 1949 по 1954 рік. В 1949 році церква підпорядкована Московському патріархату. На даний час більшість вірників має православна громада. Протоієрей о. Михайло Тегза працює в селі з 1992 року і  користується повагою своїх вірників  інших душпастирів Затисянського округу.  Дев’ять років тому його обрали благочинним.

       Греко-католицька громада села молилася біля церкви та в приміщенні колишнього будинку священика. 21 вересня 2009 року протосинкел о. Тарас Ловска освятив наріжний камінь під будівництво нового храму Різдва Пр. Діви Марії. В 2012 році храм освятив єпископ Мілан Шашік. У будівництві церкви активну участь брали всі прихожани, а сім’я Антона Волощука купила дзвони для нового храму. Богослужіння у ньому проводить о. Любомир Дідик.

       А ось як протягом століть в селі з’являлися нові прізвища: 1567 рік – Феєр, Гузар, Кочіш, Ковач, Поп, Шафі, 1574 – Товт, 1572 – Олаг, Орос, Сас, 1638 – Густі, 1699 – Продан, Ярема, 1743 – Івегеш, Варга, Бородко, Греньо, Попович, 1775 рік – Гріга, Лемак, Леньо, Пелехач, Ланьо, Лоботі.

        Згідно перепису 1921 року в селі було 192 будинки на території 1337 га землі. Проживало 895 чоловік, в т.ч. 427 чоловіків і 468 жінок. За національністю: 3 чехословаки, 662 русини, 52 угорці, 118 євреїв, 56 ромів і 4 чужоземці. За віросповіданням: 75 римо-католиків, 688 греко-католиків, 14 реформатів і 188 іудеїв. Зараз в селі проживає 2067 чоловік.

        Веряця була єдиною самоокупною сільською радою завдяки бюджетним надходженням за користування надрами від двох промислових підприємств – Королівського щебзаводу, який забезпечує щебенем різних фракцій залізницю і Королівського спецкар’єру, що працює на автодорожників. Але з середини 2014 року Кабінет Міністрів України направив ці бюджетні кошти в Київ, а Веряцька сільрада стала дотаційною.

       В радянські часи проводився інтенсивний виробіток гірських порід. Щебзавод і спецкар’єр почали працювати у 1956 році. Всі виробничі процеси на цих підприємствах комплексно механізовані. Ще декілька років такого господарювання і гора була б повністю знесена. А це загрожувало не тільки протягами холодних вітрів королівському регіону, а і зміною клімату в сторону погіршення по всьому Потиссю. Але в зв’язку з п’ятикратним зниженням виробітку щебеню, початок екологічної катастрофи переноситься на 100-120 років пізніше. Як кажуть росіяни: “ Нет худа без добра.”

        Взагалі, Веряця і Горбки - своєрідний регіон. Їх жителів швидше потрібно назвати пролетаріатом, що проживає в сільській місцевості. Тут працевлаштуватися можна було, крім вище згаданих підприємств, на Затисянському хімзаводі, в Королеві в депо і цілому ряді залізничних підрозділів . Зрештою, тут був потужний радгосп ім. Шевченка. Неважко було доїжджати і в Виноградово, і в Хуст – залізниця під боком. Все це відбилося і на менталітеті мешканців. Після того як почалася економічна деградація, вони не змогли швидко перебудуватися, використати свої присадибні ділянки, організувати власний бізнес.

Як результат, більшість із них живе важко – виїжджають за кордон, шукають підзаробітки будівельниками і підсобниками, не мають стабільних джерел для існування. Навіть полуницю, в основному, вирощують підприємці, які орендують землю, застосовують новітні агротехнічні технології і найману сезонну працю веряцьких жінок. Дуже влучно оцінив ситуацію у Веряці один з місцевих керівників: “ Вони не живуть, а з горем пополам викручуються, а з застосуванням нових тарифів їхнє життя стало нестерпним.”

       Звичайно, не можна сказати, що жителі Веряці бездіють, є між ними підприємці, які мають свої магазини, кафе. Майже всі, без винятку, використовують свої присадибні ділянки, є декілька сімей, які рубають, сушать і варять лозу для дальшого продажу в Ізу.

       Притаманним для жителів цього села є постійний потяг до знань. Тому й не дивно, що уродженці села стали відомими науковцями: кандидати біологічних наук – Михайло Щербан, медичних наук – Федір Хрипта і Юрій Бобик, ветеринарних наук – Василь Агій, філологічних наук – Франц Агій. Родом із Веряці і виноградівський  “соловейко” Василь Тарнай.

На річці Тиса поблизу Веряці є скеля Мерії Терезії, об яку в минулому часто розбивалися бокораші, які сплавляли ліс із Верховини до Угорщини. Для уникнення нещасть вірниками із Веряці та священиками було встановлено освячену статую в скеляній печері. Тепер ця печера стала цікавим об’єктом для любителів водного туризму.

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Джерело: Голос Карпат