В И Н О Г Р А Д І В

До 1946 року – Севлюш. Знаходиться на правому березі річки Тиси біля підніжжя Чорної гори на висоті 137 м над рівнем моря. Місто розташоване за 100 км від Ужгорода, до румунського кордону 10 км, до угорського – 16. Через нього проходить автодорога Ужгород – Рахів, залізнична магістраль Ужгород – Солотвино. Топографічні координати: 48 градусів 14 минут північної широти і 23 градуси 4 минути східної довготи. Назва Севлюш означає виноградний. Місто виросло під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат. На окраїні височіє згаслий вулкан Чорна гора (568 м).

Поселення з ІХ століття, перша письмова згадка 1262 року коли король Іштван У надав йому так зване Севлюшське право. У нашого міста є таке, чого немає інде і чим можна пишатися навіть за межами своєї держави. В цьому плані унікальною є привілейна грамота Севлюського права, яка надала такі можливості для міського самоврядування, набагато випередивши всі інші. Адже знамените Магдебурзьке право Львову і Луцьку було надано лише у 1287 році. Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого майже на 100 років пізніше у 1355 році. Більше того, у спірних питаннях вони були зобов”язані звертатися до севлюського старости і його присяжних. Їх рішення було обов'язковим, як для спірних сторін так і для королівського управління лісами та коменданта замку Нялаб. Це свідчить наскільки авторитетними були Севлюське право і суд.

З плином часу все більшої сили набували угорські магнати – своєрідні олігархи того часу. До кінця ХІУ століття королі передавали Севлюш різним магнатам. Так, в 1280 році Ласло ІУ Кун подарував Севлюш на правах бенефіція Іштвану Міклошу, сину Петра. Але 1294 року Андрій ІІІ підтвердив колишні привілеї. Під час феодальної війни початку ХІУ століття великий магнат Беке Боршо спорудив у Севлюші замок. Через кілька років його брат палатин Копас і його союзник Акоші виступили проти короля Карла Роберта, бажаючи посадити на угорський престол чеського короля Вацлава ІІ. Після придушення їхнього виступу король зруйнував замок і повернув місту його привілеї грамотами в 1319 і 1329-х роках.

Остаточно місто позбулося привілеїв 29 серпня 1399 року, коли його та навколишні володіння король Жігмонд І подарував феодалові П.Перені, нащадки якого володіли ним більше п’яти століть. Сім’я Перені стала всевладним господарем в місті і комітаті Угоча ( утворений у 2-й половині ХІІ століття) і практично ліквідувала севлюське право, але грамотою 1427 року місту було надано ярмаркове право.

У травні 1514 року в Угорщині розпочалася селянська війна під керівництвом Дьєрдя Дожі. Уже в червні селянське повстання охопило Угочанський комітат, де керівником повсталих був дрібний дворянин Кермеш Шашварі ( із села Шашвар, нині Тросник). Повсталі розгромили помістя баронів Перені у Севлюші, осадили і намагалися взяти штурмом замки Нялаб та Хустський, в якому сховався барон Г. Перені. Протягом літа Севлюш і весь комітат знаходилися в руках повстанців. Розгром селянської армії під Темешваром визначив долю повстання. Восени 1514 року частина повстанців на чолі із севлюським учителем Іштваном Балогом знайшла пристанище в Польщі. За активну участь в антифеодальному повстанні Севлюш змушений був платити два роки контрибуцію.

Після поразки під Могачем Севлюш і комітат опинилися в складі Трансільванського князівства на кордоні з австрійською частиною Угорщини. Тут постійно відбувалися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. Внаслідок захоплення основної частини Угорщини турками, угорська шляхта, ченці, латинські єпископи і духовенство втікало на північ і поселялося на Закарпатті, в тому числі і в Севлюші. Їхнє утримання впало на плечі і без того бідного населення і кріпаків.

У цій ситуації прийшла і третя біда – протестантизм, реформація. Сам король Трансільванії Заполі став прихильником нової релігії, яку розповсюджував вогнем і мечем. Монастир францисканців, який був розміщений у новозбудованому замку Канків у Севлюші, був зруйнований. На протестантську віру перекинувся і граф Ференц Перені, який із сім’єю і скарбами, награбованими звідусіль, поселився у Севлюші.

В 1544 році він пограбував костел францисканців, багатий на золото і срібло, мощі св. Капістряна, приховані там під час нападу татар, наказав кинути в колодязь, ще й присипати землею. Монастир він перетворив на рицарську фортецю і зміцнив її. В 1556 році зрадив Фердінанда і перейшов на бік трансільванського володаря Яноша Жигмонда.За наказом короля військо під командуванням Телекеші штурмом бере Канків, Перені потрапляє в полон, а Телекеші розділив між воїнами його скарб, біля 40 тисяч золотих. Це було в 1557 році, а через рік фортецю Канків зруйновано. Отже, в 1558 році Канків остаточно став руїною. Цікава доля цього укріплення. Його двічі руйнували і обидва рази за наказами своїх королів.

Що стосується становища наших предків у Севлюші, тут варто врахувати і інші суттєві обставини. Турки були сусідами Закарпаття – це доба страшних потрясінь для населення: постійні напади, спалення міста, полон та продаж людей. Ставало дедалі гірше: працювали від зорі до зорі – на шляхту, на церкву, на державу, на війська обох ворожих таборів. Грабували не лише турки, а й цісарські посіпаки. Грабували й угорські королівські війська і так звані куруци, нападали, відбирали все, що могли, часто позбавляли волі, а від рідних вимагали викупу.

Все це спричинило до все більшого збідніння населення. Так, згідно податкового перепису населення в 1567 році в Севлюші з 266 господарств тільки 45 були признані здатними платити військовий податок (діку), звільнялись від податку староста, а також не платежеспроможні 182 бідняків, 18 нових поселенців і 8 ремісників.

Відповіддю на таке становище став рух гайдуків і селян. ХУІІ і початок ХУІІІ століття – це безперервні війни на території Закарпаття, в тому числі і Севлюші, спричинені антигабсбургськими повстаннями угорських магнатів та селянських виступів. Це повстання Іштвана Бочкая (1604-1606), Габора Бетлена (1613-1622), Ракоці Юрія І (1630-1648), Ракоці Ференца ІІ (1703-1711). Особливо широкий розмах набув антифеодальний рух в 1698 році, коли повсталі селяни у червні і вересні напали на Севлюш і розправилися з поміщиками.

Серед паперів угочанського комітатського чиновника Ревицького знайдено лист селянського вожака С. Чоні і шести його соратників, в якому вони звинувачують панів, які жирують на праці бідняків. Населення Севлюша брало активну участь у визвольній війні 1703-1711 років проти габсбургської монархії. В липні 1703 року повсталі вигнали з міста австрійських чиновників і встановили свою владу, яка проіснувала до травня 1711 року – майже вісім років. Звичайно, після поразки місто і його населення піддавалося жорстоким репресіям.

Становище жителів міста ускладнювалося іноземними нападами. Так, страшенне лихо настигло наше місто у 1717 році, коли орда кримських татар опустошила північно-східні комітати. 29 серпня ординці захопили Севлюш. Два дні вони грабували місто, а потім спалили його. Більша частина населення розбіглася, деяка була захоплена в полон. Біду завершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Немає слів, щоб описати труднощі, в яких жили наші предки. Тому й не дивно, що в 1720 році в Севлюші нараховувалося лише 49 мешканців, в тому числі 34 кріпаки і 13 жилярів.

Незважаючи на всі ці труднощі, народ знаходив сили, щоб вистояти, більше того, щоб зростати чисельно. Треба підкреслити, що для русинів Севлюша соціальний утиск був помножений на національний з релігійним підтекстом. Хоча і для католиків і реформатів у різні періоди робився тиск аж до фізичної смерті.

Звичайно, це не могло не викликати спротив з боку населення. Багато севлюшчан із сім’ями втікали в гори та інші краї і на інших місцях почали створювати групи? які намагалися силою встановити хоч якусь справедливість. Таких селянських виступів було багато в історії Закарпаття, але, на жаль , про них мало відомостей, бо вони не були під проводом шляхти, тому угорські історики за них замовчують, відомо лише, що придушувати їх кидали цісарські війська.

Так, під тиском народних мас Габсбурги були змушені скасувати кріпосне право. В березні 1848 року було проголошено закон Угорщини “Про скасування кріпосного права та феодальних повинностей селян”. Що це дало Севлюшу?

Насамперед, населення звільнилося від гніту великих землевласників. По друге, пришвидшився розвиток капіталістичних відносин в промисловості і сільському господарстві. У другій половині ХІХ століття більш швидкими темпами розвивалося ремесло і торгівля. Тут працювали винокурня, паровий млин, дві каменоломні, артіль з виробництва шерстяних кожухів. В 1890 році у місті нараховувалося 130, а через шість років 147 ремісників, шевців, ковалів.

В майстерні Цельса та винокурні Шемберга працювали по шість і більше робітників. В 1890-1892-х роках у місті було від 32 до 36 торговців. Сільським господарством у Севлюші займалося 800 чоловік, із яких тільки 189 мали землю. Умови праці були важкими. Робочий день на полях і виноградниках тривав від зорі до зорі, а в майстернях 12-16 годин.

Статистичні дані свідчать, що в той час урожайність була невисокою. Пшениці збирали з гектара по 9,6 ц, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі – 74,9 ц. Навіть основної культури – винограду вистачало лише на 1544 л вина з гектара.

Сприяло економічному розвитку Севлюша і введення в дію в кінці ХІХ століття залізничних шляхів Ужгород – Ясіня та вузькоколійки Севлюш – Хмільник (1912р.), які діють і понині.

В 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. Так, на карті Європи появилася Австро-Угорщина. Що це дало нашим землякам? Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. Були запроваджені більш високі стандарти в освіті, медицині.

Населення складало: 1880 рік – 4381, 1890 – 5187, 1900 – 5743 чоловіки, що жили у 918 будинках, із них кам’яних і цегельних – 73, із каменю і саману – 162, глинобитних – 375. Будинків, покритих черепицею і жерстю нараховувалось 39, дранкою – 798, соломою – 81. Грамотних ( які вміли писати й читати) було 2509 чоловік.

Діяли дві державні початкові і три церковні школи ( католицька, греко-католицька і протестантська). У державних школах 6 вчителів навчали 207 дітей, у церковних – 4 вчителі вчили 179 дітей. Неповну середню освіту діти заможних міщан здобували у шестикласній горожанській школі, яку відкрили у 1881 році. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, які згоріли. В 1903 році місто збудувало для школи двоповерховий будинок. Зараз тут розміщена школа №1. В ній вчилися композитор Б. Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець. Звичайно, була і єврейська школа. Надзвичайно багато зробив для розвитку бази освіти в місті Оцил Ласло, перший інспектор народних шкіл Угочанського комітату. Також існувала реміснича школа, де в 1901 році вчилося 100 учнів.

У червні 1914 року австро-угорська армія проводила військові маневри. Після їх закінчення генеральних штаб на чолі із спадкоємцем престолу ерцгерцогом Францом Фердинандом та його дружиною їхали в Боснію і Герцеговину, що недавно була силою приєднана до Австрії. Мало хто знає, що їхали вони Севлюшом. Цілий караван відкритих “Фордів” пронісся по вулиці Копанській. Про це ще довго згадували жителі цієї вулиці. Подружжя спадкоємця престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла їх у Сараєві від пострілів сербського студента Гаврила Принципа. Це і стало приводом розв’язання Першої світової війни, що тривала чотири роки. Вона завдала чимало страждань населенню Севлюша.

Від голоду і холоду терпіли діти і жінки. Чоловіків до 50-ти років , а пізніше до 60-ти, було мобілізовано на фронт. Сильно підупало в наслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувалися церковні дзвони від усіх конфесій. Одного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони “Івана” та “Марію” з дзвіниці Успенського храму, скинувши їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. В той час годинники мало в кого були, а голос цих дзвонів сповіщав городян, що вже п’ята година, полудень, чи восьма година вечора. Довелося обходитися без них.

Поразка на фронтах Першої світової війни, неврожай 1918 року в наслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю та інші культури, голод та епідемія грипу “іспанка” сприяли виникненню революційної ситуації. 31 жовтня 1918 року Угорщина вийшла з монархії і стала республікою.

Як вплинули ці події на наше місто? В ньому утворився народний комітет, який змістив головного жупана і обрав нового наджупана Калмана Волинського, русина за походженням. В школах почалося вивчення русинської мови. 22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався 33 дні. Чому? Закарпаття хотіла прибрати до рук Румунія, бо його нібито в серпні 1916 року пообіцяла Антанта за вступ у війну на її боці. Частково мали міжнародну підтримку і амбіції Польща з приводу приєднання до неї Закарпаття.

Були тут і прагнення Угорщини утримати Закарпаття в своїх рамках. Мала частина світової громадської думки підтримувала український народний рух за створення західноукраїнської держави (Галичина, Буковина,Закарпаття). А тут ще на голову західним державам соціалізм в Угорщині. Вони, виконуючи свої обіцянки і бажання придушити комунізм, дали добро Румунії на окупацію Закарпаття. Румунське військове об’єднання весною 1919 року окупувало Маромороський комітат. Друга, сильніша частина армії,наступала на Севлюш. Після того як стало відомо про вторгнення військ боярської Румунії, трудящі Севлюша із власної ініціативи озброїлися і захищали місто до останньої можливості. Обороною міста керував лейтенант запасу С. Кутлан. Незважаючи на відчайдушний опір, румунська королівська армія вступила до міста. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок було виконано того ж дня на незабудованій ділянці Теківської вулиці.

Розпочалася румунська окупація, що тривала від 23 квітня 1919 року до 30 травня 1920 року. Головним жупаном призначили адвоката Йоганеса, румуна за походженням. В цілому окупація румунами запам’яталася жорстокістю і масовим терором, старі люди довго згадували 25 канчуків за найменшу провину, а іноді і без причини.

Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, визначила умови приєднання Підкарпатської Русі, в тому числі і Севлюша, до Чехословаччини.

У наше місто чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 року. Під звуки військового оркестру румунські окупанти були випроваджені за Тису по дерев’яному мосту. До речі, це була гарна в архітектурному плані споруда, завдовжки 420 метрів – найдовший міст через Тису. Він був перекинутий паралельно сучасному залізничному мосту і, на жаль, спалений відступаючою угорською армією в 1944 році.

Розпочався дев’ятнадцятирічний, період відносно спокійного розвитку міста. За ці роки, незважаючи на різні труднощі і складнощі, були підвищені всі соціальні стандарти. В 20-30-х роках в місті були побудовані лісопилка, цегельно-черепичний завод, спиртзавод, два парові млини, сучасний, навіть по сьогоднішніх мірках, елеватор, тютюново-ферментаційний завод, забійний пункт з цехом штучного льоду.

В 1926 році відкрито торгівельну школу і технікум з підготовки спеціалістів по обробці металу. В 1930 році відкрито чеську та єврейську школи. Діяв банк “Тиса”, працювало 17 крамниць, 7 корчм і кілька ремонтних майстерень. Найвідомішими були ресторан “Рояль” з різноманітним вибором страв, найкращими винами і музикою, корчми “Білий верблюд”, “Тиса”, “Червона Ружа”, їдальні М. Шварта, Й. Рабиновича, І. Вайса, Д.Давида, буфети І.Пудельки, А.Генделя, Е.Берковича. В місті регулярно проводилися ярмарки вин.

30 жовтня 1932 року відбулися демократичні вибори, в яких брали участь 34 політичні партії. Перемогу здобула комуністична партія Чехословаччини. У відповідності з демократичними стандартами заступником голови міської управи став представник угорської меншини Кіш Елек.

У період Карпатської України ( з листопада 1938 року) до Севлюша планували перенести столицю краю після того як три найбільших міста – Ужгород, Мукачево, Берегово з навколишніми селами відійшли до Угорщини. Та не зробили цього через його близькість до кордону, віддавши перевагу Хусту. Через відсутність місць у ньому, до Севлюша евакуювали з Ужгорода чоловічу та жіночу учительські семінарії. 15 листопада 1938 року вони почали працювати на новому місці – чоловіча у приміщенні нинішньої школи № 1, а жіноча – у єврейській школі, тепер клуб взуттєвої фабрики. 13 чоловік із семінарії загинули на нині легендарному Красному полі.

15 березня 1939 року Севлюш окупували війська гортистської Угорщини. Окупанти ліквідували всі демократичні свободи, до яких звикли під час чехословацького режиму – заборонили діяльність політичних партій, культурно-освітніх товариств, пресу, скасували виборчу систему. 18 березня були проведені масові арешти, а 16 квітня репресованих перевезено в концтабір Крива під Хустом, потім у Вор’юлопош під Ніредьгазою. До в’язнів ставилися з особливою жорстокістю, застосовуючи тортури і рукоприкладство.

Безземельних містян влада різними обіцянками заманювала їхати на сезонні роботи в глибинні райони Угорщини. Всі військовозобов’язані були мобілізовані в угорську армію, яка воювала проти Радянського Союзу. Сотні севлюшчан були вивезені на примусові роботи на військових об’єктах Угорщини. Не можна обійти мовчанням становище євреїв ( яких у місті було більше 3000 чоловік), приймалися антиєврейські закони? із яких найбільш дошкульнішим був “Про передачу промисловості, торгівлі угорській нації”. Цим законом від євреїв, які, як відомо, були власниками майже всіх торгових і побутових закладів, підприємств і організацій, фактично реквізували їхнє майно, залишили без засобів для існування.

Та далі було ще гірше. В кінці квітня 1944 року було створено гетто для євреїв в межах теперішніх вулиць Франка, Шевченка, Української та Пушкіна. Тут вони під відкритим небом перебували майже місяць, а кінці травня трьома ешелонами з вокзалу Севлюша було вивезено 9840 євреїв в табори смерті, в основному в Освенцім – 95% з них загинули.

Погіршення соціально-економічного і політичного становища викликало масовий протест, який проявлявся у різних формах. Однією з них була масова втеча молоді в СРСР, яка під впливом комуністичної пропаганди вірила про щасливе і заможне життя там. Першими в 1940 році в СРСР перейшли М. Дорогій, М.Філекі, П.Кляп, М.Танчинець. Та, на жаль, всі вони за нелегальний перехід кордону були засуджені не менше ніж на три роки виправних робіт. І тільки після довгих поневірянь за допомогою дипломатів чехословацького уряду їм вдалося потрапити в лави 1-го Чехословацького армійського корпусу.

У місті діяла севлюська антифашистська підпільна організація, члени якої допомагали партизанам-десантникам Ф.Потокі в організації конспіративних квартир і тайників для радіостанцій, придбання документів, продовольства, виконували роль зв”язківців. 17 червня 1944 року після жорстоких катувань в застінках контррозвідки і тюрмах окупанти на центральній площі міста публічно розстріляли найбільш активних учасників антифашистського підпілля, севлюських патріотів Олену Гандеру, Михайла Гичку, Євгена Лейзмана, Євгена Лебовича, Мора Форкоша, Сирену Форкош, Мора Шварца. Їх поховали у спільній могилі міського кладовища ( по нинішній вул. Вакарова). Весною 1946 року їхні тіла були ексгумовані і перевезені на площу Миру, де споруджено пам’ятник, а на місці розстрілу встановлена меморіальна дошка.

24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська 4-го Українського фронту, воїни 138-ї стрілецької дивізії ( командир генерал-майор В.Є Васильєв), 17-го гвардійського корпусу ( командир генерал-майор О.І.Гастилович).

Війна не нанесла Севлюшу якихось істотних руйнувань. Але за ці роки в демографічній структурі відбулися істотні зміни. Багато жителів Севлюша загинули на фронтах, у фашистських тюрмах, концтаборах. Певна кількість населення покинула місто, переселившись в результаті військових, політичних змін в інші країни. Війна нанесла страшний удар по єврейській громаді. Прихід Червоної Армії негативно позначився на угорському населенні. Репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, розпочалися відразу, як тільки на Закарпаття ввійшли радянські війська. До них попали і русини – колишні солдати і офіцери, які втекли з угорської і німецької армії. Їх інтернували і відправили в ГУЛАГ. Так, згідно архівних даних, в червні 1945 року 444 чоловіків з міста знаходилися в невідомих для родичів місцях. Майже 100 чоловік загинули в сталінських таборах.

                                                                                                                                   Іван Біланчук, Історико-географічні нариси про населені пункти Виноградівщини

Джерело: Голос Карпат