Історія м.Виноградів - Історія району - Історія району - Каталог статей

Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив румуна Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. Порушників його патрулі зразу ж на місці карали 25 ударами канчука. Траплялися випадки, коли громадяни терпіли невинно, через незнання румунської мови.

В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах – вивчення румунської мови. На щастя, окупація скоро минула. 30 травня 1920 року у місто прибуло чеське військо і під музику військової капели окупанти були випроваджені до дерев’яного мосту через Тису. Це була гарна в архітектурному відношенні споруда, 420 м. завдовжки. Перекинутий через Тису, міст пролягав паралельно з сучасним залізничним мостом. Спалений у 1944 р. відступаючими арміями. За тимчасовий кордон між Закарпаттям і Румунією слугувала середина ріки Тиси. Постійний державний кордон був встановлений невдовзі.

«Руська Народна Рада американських русинів» на своєму засіданні 12 листопада 1918 року прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. Ужгородська Центральна Руська Народна Рада 8 травня 1919 року одноголосно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен – Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро- Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини.

У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р. В липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району. Було налагоджено шкільництво. В місті працювали три однокласні церковні школи: греко- католицька, римо- католицька і реформатська. В двох останніх навчання велося угорською мовою. Була також державна початкова 6-ти класна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворено у 8-и класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без вступних екзаменів. Горожанська школа давала дітям незакінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з мовою навчання івріт.

У місті також діяла торгова школа, яка готувала продавців для магазинів різного профілю, а також технікум. У ньому навчалися лише хлопці. Вони здобували спеціальності машиністів паравозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі. Місто на свої кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека за технічною та художньою літературою.

Слід сказати, що у великих селах власті відкривали чеські школи і тоді, коли там не було жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники, зошити і все інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще її вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців.

Виноградівський район за чехів був поділений на нотаріати. Місто і селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати – громадські уряди, підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітату. Угочанський комітат був об’єднаний з Мараморським центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років.

В день виборів громадянин з’являвся до виборчої дільниці ( що, як правило, знаходилась у шкільному класному приміщенні), і вручав членам комісії урядове посвідчення, одержував порожній конверт і стос кандидатських списків від усіх партій, ховався за ковдрою, що відгороджувала один з кутків класу. Тут, вибравши один із списків, клав у конверт. Конверт опускав після цього в урну, а решту списків клав у ящик. Голоси підраховувались в присутності представників усіх партій.

На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили 1924, 1925, 1929, і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал- демократична та комуністична партії. Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. В Чехословаччині існувала монополія на пшеницю, спирт і тютюн. Цю продукцію у товаровиробників купувала тільки держава за встановленими цінами. Заготовлена таким чином продукція зберігалася в модерних складах. Один із тогочасних зернових складів знаходився на території залізничної станції і використовується нині під млин.

Земля, придатна для сільського господарства навколо міста і в районі становила 63,3 процента од всієї площі, ліси й пасовиська займали 32,8 відсотків її. Решта складали неугіддя. Основна частина орної землі належала великим землевласникам.

Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі – 74,9 центнера. Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організували і фінансували курси для сільської молоді.

Земельна реформа, проведена державою в 1920- 1934 роках, не забезпечила всіх малоземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах – на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США.

На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново, та декілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом.

Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для ферментації його побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Ніяких інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки пущено не було.

За 20 років чехословацького режиму у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна. Відкрито і почато забудову вулиць, які ми зараз знаємо під назвами Кірова, Достоєвського, Руська, Горького, Робітнича, Тютюнова, Сонячна.

Другого листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано віддав найбільші три міста Підкарпатської Русі Ужгород, Мукачево і Берегово, разом з навколишніми селами, сусідній Угорщині. До Угорщини відійшло декілька сіл з нашого району, в тому числі й такі чисто українські села як Руська Долина, Пушкіново, хутір Чонкаш.

Уряд тепер уже Карпатської України на чолі з прем’єром Августином Волошином змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в місто Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами тут не могли, і тому багато урядових службовців поселилися у Севлюші. Отож, число населення його значно зросло. У зв’язку з угорською анексією покинули свої будинки і квартири патріоти своєї рідної землі – знаменитий хірург Фединець, видатні терапевти Немеш і Микуланинець, відомий невролог Долинай. Всі вони поселилися у нашому місті і лікували співвітчизників у крайовій лікарні.

За чотири з половиною місяці Карпатської України в нашому місті не відбулася жодна подія, варта уваги, крім хіба що демонстрації, що пройшла 19 січня 1939 року. Люди протестували проти польського уряду, який вів підривну діяльність проти Карпатської України. Колона демонстрантів вирушила від міського будинку, пройшла по центральній вулиці біля польського консульства, що знаходилась на теперішній вулиці Миру №65. В колоні йшли декілька незнайомих січовиків, нібито делегати з Хуста. Пізніше виявилось, що це були тільки провокатори. Ці молодчики сніговими кулями закидали вікна консулату, чим спричинили чимало клопоту нашому урядові.

11 березня у великому залі міського дому відбувся святковий концерт, присвячений 125- річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом із студентами чоловічої та жіночої семінарій, евакуйованих із Ужгорода. Чоловіча семінарія з 193-ма студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи №1, а жіноча – з 164 студентками, була розміщена в колишньому будинку іврітської школи (тепер будинок взуттєвої фабрики). Ніхто тоді не думав, що це останній український культурно- просвітній захід у місті на довгі роки. Ніхто не міг завбачити, що 13 учасникам концерту залишилося жити вже тільки 4 дні.

Вранці, у вівторок, 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію і утворила з них свій протекторат. Словаки проголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом. Одночасно Гітлер наказав угорцям окупувати Карпатську Україну. У ніч із 13 на 14 березня 1939 року горійське військо переступило демаркаційну лінію під Фанчиковим. Бої між захисниками рідної землі та окупантами точилися цілий день і тільки після того, як захисники міста відійшли на нові позиції, під вечір 14 березня наступаюче військо увійшло в місто. Його привітали представники міської Угорської народної ради та представники колаборантської Угороруської народної ради. Всі – члена партії Фенцика.

До січових стрільців приєдналася рота із студентів чоловічої учительської семінарії. Бійці зайняли позиції на Копанському перевалі. Тут вони довідалися, що в Хусті засідав Народний Сойм, котрий проголосив самостійну Карпатську Україну і президентом її обрав Августина волошина. Ця подія вельми піднесла настрій хлопцям: є своя влада, є кого захищати.

Вранці 15 березня розпочався наступ регулярної угорської армії. Хлопці, що були озброєні звичайними рушницями і які до того ж тримали в руках їх вперше в житті, це витримували натиску наступаючих, котрих було в десятки разів більше. Захисники крок за кроком відступали на нові позиції. Так опинилися вони за залізничним переїздом між селом Кокосовим і Хустом – на легендарному нині Красному полі. Тут відбувся нерівний бій, що тривав декілька годин. Із студентського загону в ньому полягло 13. На фронт їх ніхто не посилав. Кожен з цих юнаків добровільно пішов захищати свій край, щоб , як говорили древні римляни, «солодко і велично вмерти за батьківщину».

Пам’ять про цих безстрашних героїв вічно житиме в серцях сучасних і прийдешніх поколінь. Ось їх імена: Іван Андрійчик, Петро Козак, Іван Скляр- Валента, Василь Чолій, Іван Лазарик, Петро Мол нар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосип Шкір’як, Фрідрих Юда.

В суботу 18 березня 1939 року військовий комендант міста і району майор І.Сабоді наказав арештувати всіх українців – активістів, котрим не вдалося емігрувати. З ранку цього трагічного дня машини з гонведами ганяли по місту і селах. В будинках українських патріотів чинили обшуки, після чого заарештованого господаря відвозили до середньовічної в’язниці, що знаходилася на подвір’ї комітатського будинку. Під вечір всі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами й селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в’язнів. При допиті їх били, зокрема пістолетом по зубах. Биття супроводи лось лайкою, набором таких слів, що принижували людську й національну гідність ув’язнених.

Так продовжувалось до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня (16 квітня був Великдень, що тоді співпав з цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, ланцюгами примкнули один до одного і відвезли в концентраційний табір, що був відкритий біля Хуста в Кривій, у недавніх чехословацьких військових казармах. З Кривої дорога вела в концентраційний табір «Вор’ю Лапош” біля міста Ніредьгаза. Табірне життя в ньому детально описав у восьмому томі своїх творів письменник Гренджа – Донський. У середині літа арештованих звільнили. Багато з них, хто повернувся додому, були з підірваним здоров’ям… Будинок середньовічної в’язниці зруйновано у 80-х роках. Так ще одним пам’ятником нашої трагічної історії стало менше.

Через кілька місяців військову адміністрацію у місті замінила цивільна. Місто приєднали до основної угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітатів призначили виноградівського адвоката Шіменфолві.

Розпочалося життя в нових умовах. В школах запровадили навчання угорською мовою. І тільки в горожанські школі були паралельні класи з «угро- руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум.

В кінці квітня 1944 року тодішні окупаційні міські власті створили гетто для громадян для громадян єврейської національності. Воно займало територію, обмежену теперішніми вулицями Шевченка, Франка, Українська та Пушкіна. Гетто заповнили кілька тисяч євреїв: чоловіків і жінок, молодих і старих, дітей і немовлят, здорових і хворих.

В кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з’явився уповноважений міських властей у супроводі жандармів. В їх жильців відбирали золоті і срібні речі, гроші, а самих їх відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували кілька днів, а потім нещасних відвозили в табори смерті.

В липні 1944 року окупаційні військові власті розстріляли сімох партизанів: чотирьох чоловіків і трьох жінок. З них п’ятеро євреї, двоє – українці. Страту провели публічно на початку вул.Партизанської. Тіла вбитих поховали у спільній могилі міського кладовища. Весною 1946 року тіла вбитих ексгумовано і перевезено на площу Миру. 24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська четвертого Українського фронту.