Ботар одне із найстаріших поселень району. Згадується вже в 1216 році. Назву отримало від однойменної річки. Раніше село було на три кілометри від теперішньої дислокації. Переселення відбулося в 60-70- их роках ХІХ століття, коли було побудовано дорогу Вилок – Холмеу.
В ХІУ столітті фламандське поселення. З ХУ до початку ХУІІІ століття переважно угорське. У 1751 році згадується дерев’яна церква св. Михайла в посередньому стані, вкрита соломою. З початку Реформації церква перейшла до реформатів. Перший відомий пастор Чеке Гашпар з 1573 року проводив служби згідно вимог Кальвіна. Церква в Ботарі була материнською і мала філіали а Неветленфолу і Форголані. Запустіння реформатської громади і зміна складу всього населення відбулася після татарської навали в 1717 році. Але на село робили наскоки і раніше турецько-татарські мародери, спустошуючи його. В 1727 році в комітаті Угоча вже немає згадки про реформатську общину в селі. В 1786 році знову згадується реформатська громада, але вже як філіал Неветлентфолуївської церкви.
Згідно перепису населення в 1851 році в селі 8 реформатів, 18 римо-католиків, 414 греко-католиків. В 1900 році вже було 85 реформатів. Довгий період ботарські реформати відвідували церкву за три кілометри в Неветленфолу. Звичайно, для старших вірників, особливо в негоду, це було немалим випробуванням.
В 1993 році в селі нараховувалося 150 реформатів, а 9 травня 1994 року ботарська громада знову стала самостійною. Восени 1995 року розпочалося будівництво, а 9 листопада 1997 року єпископ Гулачі Лайош освятив нову реформатську церкву. Зараз настоятелем церкви є Шереш Іван.
Як видно з попередніх переписів населення найчисельнішою громадою були греко-католики, яких в перепису населення 1921 року налічувалося 414 чоловік, а зараз їхню кількість оцінюють близько 600 чоловік.
В 1903 році освячено струнку муровану церкву Св. Архістратига Михайла. Відбулося це за священика Михайла Шуби, дяка Василя Кевера, кураторів Юрія Дюровського та Михайла Ешпана, дзвонаря Михайла Кедєша. За відмову перейти у православ”я парох села Йосип Легеза був ув”язнений в таборах ГУЛАГу з 1949 по 1954 рік. Зараз настоятелем церкви служить о. Євгеній Левдар.
Після визволення в жовтні 1944 року з села відправили у сталінські табори трьох чоловіків, які не повернулися додому.
На даний час в селі проживає 938 осіб. Воно стає відомим, і в не малій степені, завдяки дуже креативному підприємцю Тізешу Павлу Павловичу. Просту, на перший погляд, справу, він доповнює кожного разу якоюсь цікавинкою. Такий підхід дає йому додаткову вигоду. Так, його фермерське господарство “Тізеш” займається вирощуванням екологічно чистої продукції, в тому числі в тваринництві – розводять породу свиней “монголиця”. Його цех по переробці фруктів випускає 20 видів повидла, і найбільше затребуваний з них – лек вар, який роблять по старовинній прадідівській технології. Здавалося б, що можна заспокоїтися, але Павло Павлович на цьому не зупинився. Поряд із цехом зробив дегустаційний зал і, навіть, музей леквару. Або ж візьмемо вирощування насіння коноплі. Відомо, що для здійснення цього виду діяльності потрібна ліцензія Комітету по контролю за обігом наркотиків. Прийшлося більше року витратити на подолання бюрократичної машини, але є дозвіл на 5 років займатися цією справою. Збут насіння забезпечений, його купує одна швейцарська фірма. Здавалося б можна спокійно перепочити. Але, ні. Виявилося, що у Вінниці є фірма, яка із стебел коноплі тче тканини і робить із них одяг і взуття. Але для того, щоб здати стебла коноплі потрібен дозвіл Комітету з контролю за наркотиками. Це при тому, що вирощують у Ботарі технічну коноплю без вмісту наркотичних речовин. Тепер знову оформляються необхідні дозволи. Спитаєте, а куди раніше дівали цю цінну сировину? Просто заорювали, використовуючи її як натуральне добриво. Залишається лише побажати невгамовному П. Тізешу нових нетрадиційних підходів в його фермерській роботі.
Іван Біланчук
Джерело: Виноградівські вогні
Виноградівська централізована бібліотечна система
