До 1946 року – Фелшив Шарод, в роки чехословацької доби – Вишній Шард.

«Се село од многих років опорожнено, а засобляєся од пароха Шардівського. Телек парохіальний, виділений од громади, где дяк свободно жиє без принадлежащих ораниць і лук. Газдов з жилярами є 16, способні к сповіді 63, всі висповідалися, кроме двох: Василя і Петра Лакатош…» - писав про Широке у 1751 році єпископ Ольшавський.

До 1946 року – Фелшив Шарод, в роки чехословацької доби – Вишній Шард. Знаходиться на відстані 12км від районного центру та його залізничної станції. Цікавим в географічному відношенні є те, що село знаходиться на місці де стикаються межі Виноградівського, Хустського і Іршавського районів.

Село Верхній Шард перейменовано в Широке Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1946 року. До 1980 року важкодоступне село з точки зору можливості добратися до нього, особливо в зимовий період. На дільниці автодороги Букове-Широке знаходиться серпантинна дорога з різким підйомом до висоти 231м. В зимовий період, через небезпеку, тут закривали автобусне сполучення, через цей перевал можна було добиратися лише пішки, його долали тільки радгоспні молоковози.

Ще однією особливістю цієї траси є те, що вона вирубана в тілі гори і на боках дороги видно суцільний високий пласт гравію. Виникає питання: звідки взявся тут річковий камінь, яка сила підняла його на таку висоту? Видно, ця гряда, яка піднялася над Буковим, є результатом вулканічної діяльності.

Під час підготовки до олімпіади в Москві в 1980 році відкрили дорогу державного значення Сільце-Велика Копаня, яка пролягає через Широке із заходу на схід. Тепер можна комфортно дістатися до села через Велику Копаню, правда, дорога стала на 6км довшою, але компенсується живописними краєвидами і збереженням автомобіля від надмірного зносу.

Назва села пішла від імені потічка Шардик, який протікав у тій місцевості. Першу згадку про село знаходимо в 1351 році в документі, озвученому в Гейенеші (тепер Словаччина) на нараді наджупанів, про те, що севлюські і хустські госпіти, а також, сини білківського воєводи Карачона захопили Чингаву, Шард, Раковець та інші поселення, які, по праву належали дворянському роду Уйгеї. Їхню правдивість підтвердили судді і присяжні Угочанського і Сотмарського комітатів під клятвою.

Тим не менше, для Уйгеїв ця судова тяганина залишилася безрезультатною. В 1397 році судова суперечка вже велася із зухвалими воєводами Драгом і Балком, які на той час уже володіли селом. Пізніше, коли Шардом у 1405 році оволоділи барони Перені, Уйгеї, не маючи шансів на перемогу, навіть не робили спроби порушити позов проти всесильних володарів комітату. Так до кінця Верхній Шард залишився власністю баронів Перені.

Потрібно зазначити, що розділ Шарду на Нижній і Вишній кінцево оформлений в середині ХУ століття.

За іншою версії, назва села походить від прізвища сім’ї Шардіїв, яка переселилася із Поділля. Це припущення малоймовірне, але має право на існування.

В 1946 році село перейменували в Широке, хоч це і не найкращий варіант. Але ліпший, ніж отримали Нижній Шард – Нижнє Болотне і Шардик – Заболотне (обидва села Іршавського району). Очевидно, при перейменуванні виходили з того, що слова «шарод», «шард», «шардик» при перекладі з угорської означають болото, бруд, багно. Назву Широке, в деякій мірі, можна пояснити тим, що село простягається на 6км по центральній дорозі із заходу на схід.

В селі дотепер є багато угорських прізвищ, носії яких не знають угорської мови, як не знали і їх предки. Старожили говорять, що в селі побутувала традиція кожному давати вуличну кличку, в якій вказувалося походження за материнською лінією. Наприклад, Ферко Гафіїн, Тимко Марішин, тощо. А виникнення угорських прізвищ пояснюють тим, що люди не знали своїх справжніх прізвищ, а коли робили перший перепис населення, сюди додалося ще й незнання угорської мови. Тому комісія за зовнішнім виглядом або за родом занять записувала людям прізвища.

Так появилася плеяди Феєрів (блондинів або світловолосих людей), Сакалошів (бородаті), в той час було ще прізвище Нодьсокалу. Не менше в селі Сабових (хтось із сім’ї був кравцем). Були в селі і Фекете (чорний). В 1667 році знаходимо такі прізвища: Чугорка, Фединець, Копинець, Когут, Костюк, Погоріляк. Щодо виникнення прізвища Погоріляк, яких в селі дуже багато і тепер, то, напевно, воно походить від того, що в ті часи погорільці не платили податку (порції), поки повністю не відбудувалися. Отже в списки, для ясності, їх записували Погоріляк, щоб не було сумнівів.

Село має свої урочища або частини, які мають сільські назви. В Широкому це - Димниця, Село, Медвежого, Араняш, Арсаг, Гомила. Цікавим є походження останньої назви – Гомила- це кордон по - румунськи. Так народна пам’ять зафіксувала, що з квітня 1919 по травень 1920 року в селі були румуни, а поруч у Вільхівці – чехи, а між ними проходив кордон із постом , на якому чергували прикордонна варта та митники.

Багатим було і релігійне життя Шарду. Оскільки в селі переважали русини (тепер їх називають українцями), то і віра завжди була одна – греко-католицька. ЇЇ громада створена ще в середині ХУІІ століття. Першим священиком, якого вдалося встановити, був у 1726 році Сосновський Василь.

А ось що писав у 1751 році єпископ М.Ольшавський: 

«Се село од многих років опорожнено, а засобляєся од пароха Шардівського. Телек парохіальний, виділений од громади, где дяк свободно жиє без принадлежащих ораниць і лук. Газдов з жилярами є 16, способні к сповіді 63, всі висповідалися, кроме двох: Василя і Петра Лакатош. Платять пов віка жита і пов дня роботи оддають. Ані крестительниці, ані матрики, ані баби присяжної не є. Церков стара, вскорі розпадеться, з олтарем дуже бідним. Чаша циняна, звізда, ложечка залізна, дискос не пристойний олов’яний… Свічники два, дуже бідні. Образи місцеві. Церков травою вкрита. Звон один. Замок деревляний. Книги лише чотири, обрядові.»

У документах із 1775 року зазначають, що парохія і дерев’яна церква походять із 1674 року, але церква вже розвалюється, і в 1774 році вірники почали будувати нову церкву, теж дерев’яну. Служили в ній богослужіння до 1886 року, коли 1 серпня відбулося освячення новозбудованої кам’яної церкви. Вона споруджувалася протягом 20-ти років. Про це написали в газеті. Церква особливо дивує пропорційністю своїх частин, що надає їй чарівну привабливість – спостерігач не може відірвати своїх очей від неї. Ця церква споруджена під керівництвом о. Андрія Фенцика (1857-1888), при кураторах Петрові Романові і Федорові Білаку, які під час будівництва упокоїлися. Тому справу закінчили куратори Василь Погоріляк і Василь Сакалош. Будівництво тривало 20 років, бо не було коштів. Вірники щорічно орали, сіяли, збирали і продавали урожай, щоб поповнити церковну касу. Але і окремі жителі жертвували на храм.

Так, Іван Погоріляк поставив престол за 250 гульденів, Василь Погоріляк перекрасив древній іконостас за 86 гульденів. Іван Феєр, Михайло Купар, Петро Купар поставили хор, Михайло Чедрик – жертвеник. Іконостас, що налічує 42 ікони, було встановлено на початку ХХ століття. Останній священик, який служив в 1943-1949-х роках, до заборони греко-католицької церкви, о. Іван Тегзе, возз’єднався з російською православною церквою 25 червня 1949 року. Церкву підпорядкували Московському патріархату. Після легалізації греко-католицької церкви, вірники села, і надалі, залишилися у лоні православ’я.

Як зазначено на таблиці на північній стіні храму, останній великий ремонт тут відбувся у 1988 році за священика Василя Мадяра, голови громади Петра Сакалоша, членів церковного комітету Івана Керечана, Антона Кости, Івана та Антона Лихтеїв, Карла Купара, Степана Трояна.

Село й зараз розростається, у ньому проживає 2437 чоловік. Забудова населеного пункту здійснюється все на дальшій відстані від старої церкви, та й адміністративний центр села змістився до нових заселень. Тому й виникла необхідність побудувати ще одну церкву на такому місці, щоб було зручно селянам. У 2003 році була зареєстрована нова православна громада, а сільрадою виділені земельні ділянки для нової церкви і цвинтаря.

Нова церква будується на дуже зручному місці і, як належить, на пануючому над селом підвищенні. Але спочатку побудували каплицю, яку освятили разом з наріжним каменем і ділянкою для будівництва храму. Цю функцію виконав владика Хустсько-Виноградівської єпархії Іоан. Молебні відбувалися в дерев’яній каплиці, але вже 21 листопада 2015 року перше богослужіння відбулося в приміщенні нової Свято-Михайлівської церкви. Вона потребує ще добудови. Обслуговує вірян о. Іван Поштак.

Під час перепису населення в 1921 році в селі було 219 будинків, в яких проживало 1074 мешканці, в т.ч. 563 чоловіків та 511 жінок. За національностю були 967 русинів та 197 євреїв. За віросповіданням - 14 римо-католиків, 836 греко-католиків, 53 православні, 111 іудеїв.

В той час був хутір Араняш, який рахувався землеробською колонією, в якій проживало 100 чоловік, і така сама колонія – Арсаг (75 чоловік).Через 9 років в 1930 році на Араняші вже було 85 будинків з 475-ма жителями, а на Арсагу – 96 будинків з 443-ма мешканцями. Це показує, яким динамічним був розвиток села при чехах.

У 1925 році за ініціативою М.І Рацина та П.Ф.Погоріляка створена сільська організація компартії Чехословаччини. Комуністи користувалися в селі великим авторитетом. Під час виборів 1925-го року в чехословацький парламент 65% виборців села віддали свої голоси за депутатів-комуністів.

25 жовтня 1944 року з села були вигнані угорські та німецькі солдати. 28 жителів села були мобілізовані в Червону Армію.13 – загинули в боях.

Після війни в 1948 році був організований колгосп ім. Коротченка, який пізніше влився до радгоспу «Виноградівський», тут було його відділення, яке спеціалізувалося на садівництві і виноградарстві, в тваринництві був м’ясо-молочний напрям.

У районі, та й за його межами, мусуються чутки, що в Широкому є люди, які володіють надзвичайними здібностями, зокрема, повелівають зміями, знімають захворювання, спричинені чаклунством, навроки на людей та худобу, особливо на корів. Ці чутки, в певній мірі, мають підґрунтя, бо в Широкому, дійсно проживали люди з мольфарськими і знахарськими схильностями.

Це була сім’я Зеленяків, говорять, що передавали вони свої таємниці не прямим нащадкам, а племінникам. Але один із останніх широцьких знахарів, Василь Зеленяк, до речі, самий здібний, спав на сіновалі і випадково вислухав як його батько навчав його двоюрідного брата. Він ту науку швидко засвоїв і став набагато успішнішим мольфаром. Зокрема, в селі підтверджують, що він лікував людей і тварин, особливо корів, при укусах змій, а також при безпідставному зниженні надоїв (пропажі молока).

Викликає здивування, що деякі речі мольфар міг робити дистанційно, не бачачи хворого. Так вилікував багатьох людей, собак, кішок, корів і кіз. На жаль, помер раптово в 59 років, можливо, і не передавши своїх таємниць наступнику. Як згадує його син Микола Васильович, він мав лише 9 років, коли відійшов його батько, але пам’ятає як вони ходили на Чорну гору збирати цілющі трави, ще й дотепер знає їх, але назви не сказав. Ці трави використовуються для зняття навроків при пропажі молока в корів.

В селі проживає ще один чоловік з цього роду, якому приписують надзвичайні властивості, але він сам зберігає мовчання.

                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Джерело: Голос Карпат