Бігун Іван (1922 – 2002)

Іван Іванович Бігун народився 26 червня 1922 р. в селі Велика Копаня на Виноградівщині в селянській родині. У його батька було 13 дітей, вижило шестеро -  5 доньок і син. У  Першу світову війну батько був на фронті, звідки повернувся інвалідом. У рідному селі Іван закінчив шість класів, а в 1941 р. – Виноградівську горожанську школу з відмінними оцінками. Два роки працював робітником на залізниці Королево – Хуст. У 1943 р. його забрали в угорську  армію, служив у місті Дюла прикордонником, а в березні наступного року його відправили на фронт на Буковину поблизу м. Берегомет. Був важко поранений. Коли ж трапилась нагода, здався в полон. Лікувався у Чорткові (на Тернопільщині) ,потім перебрався у Станіслав (тепер Івано – Франківськ ).Деякій час І. Бігун працював тут санітаром, відтак – у Новому Самборі. Звідти у жовтні 1945 р. повернувся додому.

             Із юнацьких літ особливо незабутнім для І. Бігуна був 1938 р. Одного разу він зайшов у Виноградові до бібліотеки і там його глибоко схвилювали слова з пісні, яку прекрасно, задушевно виконували хлопці й дівчата.

Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває,

Той у грудях не серденько, але камінь має.

            Відтоді він не пропускав жодного заняття, яке проводили  там січовики, готуючись вибороти Карпатську Україну. А в березні 1939 р. молодий патріот став на її захист, коли угорські загарбники вдерлися до рідного краю. Його разом з іншими учасниками « Карпатської січі» заарештували. Кілька днів тримали у підвалі. Згодом як неповнолітнього  випустили.

            З 1945 р. І. Бігун навчається в Хустському педучилищі. Наприкінці першого курсу прямо з лекції цього викликали в місцеве відділення МДБ, де він просидів 5 діб.  Через місяць, 12 липня 1946 р. його забрали у Виноградів, потім відправили в Ужгород,  де його немилосердно били. Вимагали розповісти про зв’язки з бандерівцями. Закарпатський обласний суд 9 жовтня 1946 р. звинуватив його за статтею 54, частиною другою, і засудив на 8 років каторги і 5 років позбавлення громадянських прав.

            З Ужгорода відправили до Львова. Почалися страшні каторжні муки на лісоповалах у Карелії, шахтах Воркути. У пеклі ГУЛАГів пробув до 14 січня 1954 р.,  після смерті Сталіна був відпущений на волю. Однак  повністю реабілітований тільки у 1991 р.

            Повернувшись до рідного краю, І. Бігун, не міг влаштуватися на роботу, всюду ставились до нього як до ворогу народу. Лише згодом у Королеві  був прийнятий на роботу кочегаром. Потім І. Бігун заочно закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, відтак понад 10 років - бригадир – садівник у  радгоспі «Комунар». На схилах гір та в урочищі «Теплиця» засадив 25 –гектарний яблуневий сад. Горіхами озеленив  польові дороги. Заклав два рибника під с. Широке. Звів свій дім. Виростив двох дочок Ольгу та Ганну.  Вийшов на пенсію у 1982 р.

             Життя Бігуна склалося так, що його поетичному хисту не судилося розкритися вповні, обставини щоденного буття  , в яких він перебував, аж ніяк не сприяли його творчому  окриленню. Однак він писав і мріяв донести до людей  своє  внутрішнє, духовне осмислення себе і навколишнього світу. Оскільки його поезія звинувачувала  тогочасну радянську систему ,то вона  й не могла дійти до читача .Повернувшись на волю, поет закопав свої твори в землю на власному подвірї, чекаючи слушного часу , щоб опублікувати їх.

            Лише на  схилі літ І. Бігун видав єдину, виношену роками  в серці, поетичну збірочку своїх репресованих віршів під назвою «Талант».

            Його поезії належать до  громадянської лірики, перейнятої палкою любов ю до рідної землі, відданістю національній ідеї , ідеалам свободи й духовної суверенності. Він не потай, а відверто сповідував  любов до України.

            Помер Іван Іванович Бігун 5 січня 2002 р. у с. Велика Копаня.

1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.

2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

3. Бігун І. Талант: репресовані вірші. – Виноградів, 1994. – 43 с.